— Харрі…
— Що?
— Ти вже не працюєш у відділі вбивств. Розслідуванням займається КРИПОС. Ти просиш мене пхатися в чужий хлів.
Харрі, нічого не відповівши, повільно кивнув. Він пильно дивився у вікно, кудись у бік Екеберґа.
— Харрі?
— Шефе, вам коли-небудь хотілося опинитися зовсім не там, де ви є? Хоча б цієї задрипаної весни.
Мьоллер зупинився і посміхнувся:
— Коли вже ти запитав, скажу, що мені завжди хотілося перебратись до Бергена. Та й дітям там було б ліпше.
— Але й там вам хотілося б працювати в поліції, правильно?
— Звісно.
— Тому що такі, як ми, ні до чого іншого не придатні?
Мьоллер знизав плечима:
— Напевно.
— А Елен була придатна. Я часто думав про те, яка це витрата людських ресурсів — таким, як вона, працювати в поліції. Що вона робила? Ловила поганих хлопців і дівчат. Це заняття для нас з вами, Мьоллере, але не для неї. Розумієте, про що я?
Мьоллер підійшов до вікна і став поряд з Харрі.
— Гадаю, у травні погода налагодиться, — промовив він.
— Так, — відгукнувся Харрі.
Годинник на Ґрьонланнській церкві вибив другу.
— Спробую підключити Халворсена, — сказав Мьоллер.
ЕПІЗОД 60
Зі свого тривалого і великого досвіду спілкування з жіночою статтю Бернт Браннхьоуґ засвоїв: якщо він не просто хоче жінку, але ладний добиватися її будь-що, на те можливі чотири причини — або вона гарніша за всіх решту, або сексуально задовольняє його краще за всіх решту, або з нею Браннхьоуґ повніше почуває себе чоловіком, або (що було найважливіше) їй подобається інший.
Браннхьоуґ вирішив, що останнє саме стосується Ракель Фьоуке.
Якось у січні він зателефонував їй під приводом, що йому потрібна доповідь про нового військового аташе при російському посольстві в Осло. Ракель обіцяла надіслати йому доповідь, але Браннхьоуґ заперечив, що такі відомості передаються лише в усній формі. Позаяк це було у п’ятницю ввечері, він запропонував їй зустрітися за кухликом пива в «Континенталі». Так він довідався, що Ракель — мати-одиначка. Вона просто відмовилася від запрошення, сказавши, що їй потрібно відвезти сина до дитячого садка, тоді Браннхьоуґ лукаво зауважив:
— Я вважав, у жінок вашого покоління для цього є чоловік!
Хоча прямо вона і не відповіла, з її слів Браннхьоуґ зрозумів, що чоловіка у неї немає.
Браннхьоуґ поклав слухавку, задоволений результатом, хоча досадував на себе за це: «ваше покоління», — він тим самим підкреслив їхню різницю у віці.
Потім він зателефонував Курту Мейрику й обережно, як тільки міг, став вивуджувати у нього інформацію про фрекен Фьоуке, не дуже, втім, турбуючись, що навряд чи вдасться бути таким обережним, щоб Мейрик не зауважив каверзи.
Як завжди, Мейрик виявився добре обізнаний. Два роки Ракель пропрацювала в одному з Браннхьоуґом міністерстві, вона була перекладачем при норвезькому посольстві в Москві. Там вона вийшла заміж за росіянина, молодого професора, фахівця з генної інженерії, котрий узяв її штурмом і відразу ж втілив свої теорії на практиці, зробивши їй дитину. Але в самого професора виявився ген, що відповідає за схильність до алкоголізму та фізичних способів аргументації, — тому родинне щастя тривало недовго. Вирішивши не повторювати помилки своїх численних сестер у нещасті, Ракель Фьоуке не стала ані чекати, ані прощати, ані намагатися зрозуміти, — і як тільки чоловік уперше вдарив її, вона пішла з квартири з Олегом на руках. Чоловік через впливових родичів заявив свої батьківські права на Олега, і коли б не дипломатичний імунітет, Ракелі навряд чи вдалося б виїхати з Росії разом із сином.
Коли Мейрик сказав, що на вимогу чоловіка Ракелі порушили справу, Браннхьоуґ пригадав, що у нього в шухляді столу лежала якась повістка до російського суду. Але тоді Ракель була всього лише перекладачем, і Браннхьоуґ передав цю справу далі по інстанції, не звернувши уваги на її ім’я. Щойно Мейрик сказав, що листування про батьківські права між російськими і норвезькими структурами все ще триває, Браннхьоуґ швидко згорнув розмову і набрав номер юридичного відділу.
Зателефонувавши Ракелі наступного разу, Браннхьоуґ запросив її на вечерю, тепер уже без жодного приводу. Діставши ввічливу, але тверду відмову і цього разу, Браннхьоуґ зачитав адресованого їй листа, підписаного керівником юридичного відділу. У листі говорилося, що Міністерство закордонних справ через стільки часу, «зважаючи на людські почуття російських родичів Олега», вирішило дати хід справі про батьківські права. Це означало, що Ракелі й Олегові треба з’явитися до російського суду, де буде винесено остаточну ухвалу.