— Так, я прийшов хвилин за п’ять, — відповів Харрі. — Хто вам це розповів?
— Центр оповіщення. Там сказали, ти попросив підкріплення відразу після того, як Волер повідомив про перестрілку.
Харрі кивнув на червоний спортивний автомобіль біля воріт.
— Коли я під’їхав, то побачив машину Волера. Я знав, що він поїхав сюди, і думав, що все гаразд. Але коли я вийшов з машини, то почув якесь страшне завивання. Спершу я подумав, що виє який-небудь собака в сусідньому дворі, але, підходячи до будинку, зрозумів, що звук іде звідти і що виє не собака, а людина. Я не став випробовувати долю, а попросив підкріплення з Екернської поліцейської дільниці.
— Це ридала мати?
Харрі кивнув:
— У неї була істерика. Ми витратили хвилин тридцять, аби заспокоїти її і добитися чогось зрозумілого. Зараз вона у вітальні, з нею розмовляє Вебер.
— Старий сентиментальний Вебер?
— Вебер — чолов’яга що треба. Він бурчить на роботі, але з людьми в подібних ситуаціях уміє поводитися як ніхто інший.
— Знаю. Я просто жартую. Як там Волер?
Харрі знизав плечима.
Зрозуміло, — сказав Мьоллер. — Волера так просто не проб’єш. Це добре. Зайдімо всередину, погляньмо?
— Я там уже був.
— Значить, будеш показувати.
Помаленьку (бо Мьоллер дорогою вітався з кожним із колег, з якими давно не бачився) вони дісталися до другого поверху.
У спальні було не проштовхатися від експертів слідчої групи, раз у раз спалахували бліци фотоапаратів. На ліжку лежав шматок чорного пластика з нанесеним на нього білим контуром.
Мьоллер поглянув на прикрашені нацистськими атрибутами стіни кімнати. «О Боже!» — пробурмотів він.
— Сверре Ульсен, як я розумію, голосував не за Робітничу партію, — прокоментував Харрі.
— Не чіпай нічого, Б’ярне! — гримнув голос, — Харрі впізнав старшого техніка-криміналіста. — Пам’ятаєш, як було минулого разу?
Мьоллер пам’ятав, у всякому разі, він добродушно розсміявся.
— Коли Волер увійшов до кімнати, Сверре Ульсен сидів на ліжку, — почав Харрі. — Волер, як він сам говорить, став біля дверей і запитав Ульсена, де той був у ніч вбивства Елен. Ульсен нібито не пам’ятав числа, і Волер розпитував його далі, доки нарешті стало ясно, що в Ульсена немає жодного алібі. За словами Волера, коли він запропонував Ульсену пройти з ним до дільниці і дати свідчення, той зненацька дістав револьвер, мабуть, з-під подушки, і відкрив вогонь. Куля пройшла у Волера над плечем і прострілила двері — ось отвір, — а потім і дах. Тоді Волер, за його словами, вихопив табельний пістолет і вистрелив в Ульсена, доки той не встиг знову спустити курок.
— Непогана реакція. І влучний постріл, як мені сказали.
— Прямо в лоб, — підтвердив Харрі.
— Втім, це й не дивно. У Волера був кращий результат на осінніх стрільбах.
— Ви забуваєте про мій результат, — сухо сказав Харрі.
— Ну як, Рональде? — гукнув Мьоллер, звертаючись до старшого техніка.
— Гадаю, особливих проблем не буде. — Експерт підвівся і, крекчучи, випростав спину. — Куля, якою вбито Ульсена, застрягла в стіні. Та, що прострелила двері, вилетіла через дах. Ми спробуємо відшукати і її — балістикам буде чим завтра зайнятися. Кут пострілу, принаймні, збігається.
— Гм… Дякую.
— Нема за що, Б’ярне. Як поживає твоя дружина?
Мьоллер розповів, як поживає його дружина, і для годиться поцікавився, як поживає технікова дружина, але, наскільки Харрі було відомо, в того жодної дружини не було.
Торік чотири судмедексперти розлучилися з дружинами. В їдальні жартували, що через трупний запах.
На вулиці вони побачили Вебера. Він самотньо стояв з чашкою кави і розглядав людину на драбині.
— Як справи, Вебере? — запитав Мьоллер.
Вебер примружився, ніби роздумуючи, відповідати йому чи ні.
— З нею все нормально, — відповів він і знову поглянув на людину на драбині. — Звичайно, вона говорить, що не розуміє цього, що її син не зносив вигляду крові і все таке інше, але що стосується викладу фактів — тут усе гаразд.
— Гм. — Мьоллер узяв Харрі під лікоть. — Пройдімося.
Вони попленталися вулицею вниз. Це був квартал двоповерхових будиночків з палісадниками, і лише в самому кінці вулиці стояли два багатоквартирних будинки. Мимо у бік поліцейських машин з увімкнутими блималками промчали на велосипедах кілька розпашілих підлітків. Дочекавшись, поки вони від’їдуть на чималу відстань, Мьоллер запитав:
— Здається, ти не дуже радий, що ми дісталися до вбивці Елен.