Харрі замовк і поглянув на співрозмовника.
— Розумію, — сказав Фьоуке. — Ви, мабуть, гадаєте, що вбивця — одна й та сама людина.
— Ні. Я вважаю лише, що між цими вбивствами є якийсь зв’язок, що Сверре Ульсен обидва рази опинився поблизу не випадково.
— А чому він не міг бути вбивцею в обох випадках?
— Зрозуміло, міг, але між актами насильства, до яких Сверре Ульсен був причетний раніше, і вбивством Халлґріма Дале є велика різниця. Ви коли-небудь бачили, які ушкодження завдає удар бейсбольною бітою? Від удару цим порівняно м’яким дерев’яним предметом ламаються кістки, розриваються такі внутрішні органи, як печінка і нирки. Але шкіра найчастіше залишається цілою, і жертва вмирає від внутрішньої кровотечі. Халлґріму Дале перерізали сонну артерію. Від такого вбивства кров жертви витікає назовні. Розумієте?
— Так, але мені незрозуміло, що ви хочете цим сказати.
— Мати Сверре Ульсена говорила одному нашому співробітникові, що її син не зносив вигляду крові.
Фьоуке, що зібрався вже сьорбнути кави, поставив кухоль на стіл:
— Так, але…
— Знаю, про що ви думаєте. Що він все одно міг зробити це, а те, що він не зносив вигляду крові, чудово пояснює, чому його знудило. Але суть у тому, що вбивця блискуче володів ножем. Як сказав патологоанатом, це була ідеальна хірургічна операція, яку може виконати лише професіонал.
Фьоуке повільно кивнув.
— Тепер я розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він.
— У вас, здається, є якісь міркування? — запитав Харрі.
— Я, здається, знаю, навіщо ви сюди прийшли. Ви вважаєте, що це вбивство зробив один з легіонерів, котрі були в Зеннхаймі.
— Так. Це можливо?
— Цілком. — Фьоуке обхопив кухоль двома руками. Його погляд забігав по кімнаті. — Той, кого ви не знайшли. Гюдбранн Юхансен. Я розповідав, за що ми прозвали його Червоногрудкою.
— Ви могли б розповісти про нього детальніше?
— Так. Але спочатку — ще кави.
ЕПІЗОД 69
— Хто там? — почулося за дверима. Голос тихий, наляканий. Харрі пригадав її постать у вікні.
— Це Холе. Я вам телефонував.
Двері трохи прочинились.
— Вибачте, я…
— Все гаразд, я розумію.
Сіґне Юль відчинила двері повністю, і Харрі увійшов до передпокою.
— Евена немає, — винувато посміхнулась вона.
— Так, ви говорили по телефону, — сказав Харрі. — Я хотів би поговорити з вами.
— Зі мною?
— Якщо можна, пані Юль.
Літня жінка повела його у вітальню. Її волосся, густе і сиве, було заплетене в косу і зібране в пучок старомодною шпилькою. Дивлячись на тілисту Сіґне Юль, що йшла, мов качка, перевальцем, Харрі подумав про домашній затишок і смачну їжу.
Коли вони увійшли до вітальні, Бурре підвів голову.
— Ваш чоловік пішов кудись сам, без собаки? — запитав Харрі.
— Так, він ніколи не бере Бурре, коли йде до кафе, — відповіла Сіґне Юль. — Сідайте.
— Кафе?
— Він щось занадився туди останнім часом, — посміхнулась господиня. — Він читає там газети. Каже, що це краще, ніж годинами сидьма сидіти вдома.
— Ну, в цьому щось є.
— Це правда. І ще, думаю, там можна трохи помріяти.
— Про що помріяти?
— Звідки я знаю? Можна, наприклад, думати, що ти знову молодий, сидиш і п’єш каву у вуличному кафе в Парижі або Відні. — Вона знову на мить винувато посміхнулася. — Ну та годі про це. До речі, хочете кави?
— Так, дякую.
Сіґне Юль пішла на кухню, а Харрі заходився вивчати картини і фотографії на стінах. Над каміном висів портрет чоловіка в чорній мантії. Минулого разу Харрі не звернув уваги на цю картину. Людина в мантії стояла в трохи трагічній позі, ніби дивлячись на щось далеке, невидиме художникові. Харрі підійшов до картини ближче. На маленькій мідній табличці внизу рами було написано: «Голов. лікар Корнеліус Юль. 1885–1959».
— Це дідусь Евена, — сказала Сіґне Юль, заходячи до кімнати з тацею для кави.
— Зрозуміло. У вас тут багато портретів.
— Та вже ж. — Господиня поставила тацю на стіл. — На малюнку поруч — Евенів дідусь по материній лінії, лікар Вернер Шуман. Він був одним із засновників Уллеволської лікарні в тисяча вісімсот вісімдесят п’ятому.
— А це?
— Юнас Шуман. Головний лікар Головного державного шпиталю.
— А ваші родичі?
Сіґне Юль здивовано поглянула на Харрі: