— Даруйте?
— Де тут портрети ваших родичів?
— Вони… висять не тут. Хочете вершків?
— Ні, дякую.
Харрі сів.
— Я б хотів поговорити з вами про війну, — сказав він.
— Може, не треба, — вихопилося в Сіґне Юль.
— Розумію, але це важливо. То ви згодні?
— Там побачимо, — відповіла вона, розливаючи каву в дві чашки.
— У війну ви були медсестрою…
— Так, фельдшеркою. Зрадницею батьківщини.
Харрі поглянув на неї. Очі Сіґне Юль спокійно дивились на нього.
— Усього нас було душ чотириста. Після війни нам усім дали по кілька років в’язниці. Хоча Міжнародний Червоний Хрест і просив норвезькі власті припинити кримінальне переслідування. Норвезький Червоний Хрест склав нам свої вибачення лише в дев’яностому. Евенів батько — он його портрет, завдяки своїм зв’язкам добився, аби мені скоротили строк, у тому числі за те, що навесні сорок п’ятого я допомогла двом пораненим з Опору. І ще за те, що ніколи не була членом Національного об’єднання. Ви хотіли запитати ще про щось?
Харрі сидів, утупившись в чашку. Він раптом подумав, як спокійно живеться в деяких районах Осло.
— Мене цікавить не стільки ваша історія, пані Юль. Ви пам’ятаєте норвезького легіонера на ім’я Гюдбранн Юхансен?
Сіґне Юль здригнулася, і Харрі зрозумів, що попав у точку.
— Що саме ви хочете’знати? — запитала Сіґне Юль, намагаючись не показувати хвилювання.
— А ваш чоловік не розповідав вам?
— Евен ніколи нічого мені не розповідає.
— Добре. Я збираю інформацію про тих норвезьких легіонерів, які до відправлення на фронт проходили вишкіл у Зеннхаймі.
— Зеннхайм, — пошепки повторила Сіґне Юль. — Там був Даніель.
— Так, я знаю, що ви були заручені з Даніелем Гюдесоном. Мені розповів про це Сіндре Фьоуке.
— Хто це такий?
— Колишній легіонер, а потім — учасник Опору, знайомий вашого чоловіка. Саме Фьоуке порадив мені поговорити про Гюдбранна Юхансена з вами. Сам Фьоуке дезертирував і не знає, що сталося з Гюдбранном після цього. Але інший легіонер, Едвард Мускен, розповів мені про те, що в їхній окоп влучила граната. Мускен не знає, що було далі, але якщо Юхансен вижив, розумно передбачити, що його відвезли до лазарету.
Сіґне Юль цмокнула губами, до неї перевалюючись підійшов Бурре, і господиня провела рукою по його густій шорсткій шерсті.
— Так, я пам’ятаю Гюдбранна Юхансена, — сказала вона. — Даніель про нього писав і в листах із Зеннхайма, і в записках з лазарету. Вони були дуже різними. Думаю, Гюдбранн Юхансен став чимось на взір молодшого брата для Даніеля. — Вона всміхнулася. — Для Даніеля всі довкола ставали «молодшими братами».
— Вам відомо, що сталося з Гюдбранном?
— Як ви й сказали, його відвезли до нас у лазарет. Це було саме перед тим, як їхня ділянка фронту перейшла до рук росіян. Відступ йшов повним ходом. До нас на фронт не могли привозити медикаменти — всіма дорогами машини суцільним потоком рухалися на захід. Юхансен був тяжко поранений, у тому числі було осколкове поранення в стегно, прямо над коліном. У нього почалася гангрена стопи, і ми побоювалися, що її доведеться ампутувати. Тож ми не стали далі чекати підвезення медикаментів, а відправили його з основним потоком на захід.
Останнє, що мені запам’яталося, — як його везуть у вантажівці і його заросле щетиною обличчя виглядає з-під ковдри. Вантажівка буксувала по весняній багнюці і лише за годину доїхала до найближчого повороту і зникла з очей.
Бурре поклав голову господині на коліна і дивився на неї сумними очима.
— І більше ви його не бачили і нічого про нього не чули?
Сіґне Юль повільно піднесла фарфорову чашку до губ, надпила трохи і знову поставила чашку на стіл. Її рука тремтіла — ледь помітно.
— Через кілька місяців я отримала від нього листівку, — відповіла вона. — Він писав, що у нього залишилися деякі речі Даніеля, у тому числі російська формена шапка, — щось подібне до трофея. Дивно трішки — але на війні таке не рідкість.
— Ця листівка, вона у вас…
Сіґне Юль похитала головою.
— Ви пам’ятаєте зворотну адресу?
— Ні. Пам’ятаю лише, що, прочитавши її, я подумала про щось зелене й сільське і вирішила, що в Гюдбранна все добре.
Харрі підвівся.
— А як цей Фьоуке про мене дізнався? — запитала Сіґне Юль.
— Ну-у… — Харрі навіть не знав, як про це розповісти, але господиня випередила його.
— Всі легіонери чули про мене. — Вона посміхнулась, але її очі були сумні. — Про жінку, яка запродала душу дияволові, аби їй скостили строк. Адже вони так думають?