— Але ж з Норвегією було приблизно те ж саме?
Браннхьоуґ був шокований. Вона говорила з такою впевненістю, ніскільки не соромлячись власного невігластва.
— Ні, — протягнув Браннхьоуґ, ніби розмовляючи з важкою дитиною. — 3 Норвегією було не те ж саме. У Норвегії ми захищалися, в Лондоні був норвезький уряд і король, і вони постійно зверталися до нас по радіо і підбадьорювали тих, хто боровся тут. — Він зрозумів, що висловився невдало, і додав: — У Норвегії проти загарбників піднявся весь народ. Звичайно, були покидьки, які надягли німецьку форму і перейшли на бік німців, але такі можуть бути у будь-якій країні.
У Норвегії сили добра об’єдналися довкола людей, які керували Опором, ведучи народ до демократії. Ці люди були вірні своєму обов’язку, що, врешті-решт, і врятувало Норвегію. Найбільше досягнення демократії — вона сама. Викресліть те, що я сказав про короля, Наташо.
— Значить, ви хочете сказати, що всі, хто воював за німців, — покидьки?
Що їй взагалі потрібно? Браннхьоуґ вирішив, що розмову час згортати.
— Я хочу сказати лише те, що квіслінґи легко відбулися — нетривалим тюремним ув’язненням. У тих країнах, де я був послом, таких зрадників ставили до стінки — всіх до одного. І я зовсім не певен, що подібні кроки не пішли б на користь і Норвегії. Але повернімося до початкової теми, Наташо. Ви просили мене дати вам коментар. Отже, Міністерство закордонних справ ніяк не коментує демонстрацію, що відбулась нещодавно, так само як і появу нових членів в уряді Австрії. Вибачте, Наташо, але у мене зараз гості…
Наташа вибачила, і він поклав слухавку.
Коли Браннхьоуґ повернувся у вітальню, гості вже збиралися розходитися.
— Як, уже? — широко посміхнувся господар, але не став нікого утримувати. Він втомився.
Проводячи гостей до дверей, Браннхьоуґ палко потис руку начальнику поліції і сказав, що вона завжди може звертатися до нього, якщо у неї виникнуть труднощі, хоча їх поки не виникало, але…
Перед тим, як заснути, Браннхьоуґ подумав про Ракель Фьоуке. І про її поліцейського, якого він прибрав з дороги. Браннхьоуґ заснув з посмішкою на губах, але прокинувся з жахливим головним болем.
ЕПІЗОД 71
Людей у вагоні було небагато, Харрі сів коло вікна.
Дівчина, що сиділа відразу за ним, зняла навушники, і Харрі чув голос співця, але не музику. У Сіднеї фахівець з підслуховування пояснював Харрі, що коли людина слухає тихі звуки, її вухо налаштовується на частоту звучання людського голосу.
Є щось утішливе в тому, що останнє, що чуєш перед тим, як поринути в тишу, — це людський голос, подумав Харрі.
Дощ малював на склі зиґзаґи. Харрі дивився на мокрі поля і пірнаючі між стовпами дроти.
На пероні у Фредрікстаді грав оркестр. Провідник пояснив, що тут музиканти зазвичай репетирують перед Днем Конституції.
У Харрі була з собою лише сумка з одягом. Мейрик сказав, що в його квартирці у Кліппані є все необхідне: телевізор, музичний центр і навіть деякі книги.
— «Майн кампф» і таке інше, — з посмішкою пояснив Мейрик..
Ракелі Харрі так і не подзвонив, хоча йому страшенно хотілося почути її голос. Останній звук перед тишею.
«Наступна зупинка — Халден», — оголосив гугнявий голос. Його перервав фальшивий, верескливий звук. Потяг почав гальмувати.
Харрі водив пальцем по склу, повторюючи про себе ці слова: «фальшивий, верескливий звук». Верескливий, фальшивий звук. Звук, верескливий і…
Звук не може бути фальшивим, подумав Харрі. Він може лунати фальшиво лише тоді, коли поруч інші звуки. Навіть Елен, людині з найкращим музичним слухом, потрібно було кілька звуків, щоб почути музику. Навіть вона не могла з упевненістю сказати про окремо взятий звук, що він нестрункий, неправильний, фальшивий.
І все одно у вухах Харрі стояла ця нота, гучна, фальшива, що різала слух. Нота в голосі Мейрика, який відправляв його до Кліппана, аби шпигувати за можливим відправником факсу — через кілька якихось газетних заголовків. Сьогодні Харрі переглядав газети: про листи з погрозами, довкола яких чотири дні тому було стільки галасу, всі вже забули. Замість цього «Даґбладет» писала про ненависть Лассе К’юса до Норвегії і заяву головного радника МЗС Бернта Браннхьоуґа про те, що державних зрадників слід ставити до стінки.