— Гадаю, Халворсен далеко піде, — кинув Вебер, як і раніше не зводячи очей з Харрі. — Надто коли подумати, який конкурс він витримав, аби потрапити до поліції. Чорт забирай, з кожним роком все гірше й гірше. Ти бачив, кого зараз приймають до поліцейської академії? У порівнянні з цим набродом у педучилищі вчаться просто генії.
Вебер, осідлавши свого коника, почав довгу промову про те, як деградує поліція.
— Хтось із сусідів що-небудь бачив? — устиг запитати Харрі, коли Вебер зупинився, щоб передихнути.
— Тут четверо наших хлопців обходять усі будинки в околицях, але люди в основному повертаються додому пізно. Гадаю, нового ми нічого не дізнаємося.
— Чому?
— Не думаю, що він показувався в околиці. Сьогодні ми пустили собаку по його сліду — він на кілометр веде у глиб лісу, на стежку — там собака сколовся. Мабуть, він прийшов і пішов одним і тим самим шляхом. Між озерами Согнсванн і Марідалсванн ціла павутина цих лісових стежок. Він міг припаркувати машину на якій-небудь стоянці для туристів. Тут їх багато буває, туристів, і половина з них ходить з рюкзаками. Ясно?
— Ясно.
— Тепер ви хочете мене запитати, чи вдалося нам знайти відбитки пальців.
— Ну…
— Ну-ну?
— А на тій пляшці?
Вебер похитав головою:
— Жодних відбитків. Нічого. Хоча він пробув тут і довго, але наслідив на диво мало. Ми продовжуємо шукати, але я на сто відсотків певен, що не знайдемо нічого, крім слідів його черевиків і шматочків тканини.
— Плюс гільза.
— Він залишив її навмисне. Решту слідів він постарався замести.
— Гм. Може, це щось на зразок попередження? Як гадаєш?
— Я? Я думаю, що у вас, молодих, у голові взагалі нічого немає. Таке відчуття, що зараз у поліції всі такі.
— Угу. Дякую за допомогу, Вебере.
— І кидай курити, Холе.
— З ним неможливо розмовляти, — сказав Халворсен, коли вони поверталися в центр міста.
— Буває, — погодився Харрі. — Але свою роботу Вебер знає.
ЕПІЗОД 75
— Ну? — запитав Мьоллер, коли Харрі і Халворсен відпили зі своїх чашок і Харрі, скорчивши страшну гримасу, висловив усе, що він думає про каву.
— Здається, шукати зв’язок між газетною статтею і вбивством не варто, — сказав Харрі.
— Чому? — Мьоллер відкинувся на спинку крісла.
— Вебер вважає, що вбивця лежав у своєму укритті з ранку, тобто найбільше — через дві години після появи випуску «Даґбладет». Але вбивця діяв не імпульсивно — замах був ретельно спланований. Ця людина давно збиралася вбити Браннхьоуґа. Вона розвідала місцевість, з’ясувала, коли Браннхьоуґ повертається додому і вирушає на роботу, звідки краще і найбезпечніше стріляти, як пройти до цього місця і як звідти піти, з’ясував і сотні інших дрібних деталей.
— Значить, по-твоєму, вбивця купив гвинтівку Меркліна для цього?
— Можливо. А можливо, й ні.
— Дякую, дуже інформативно, — в’їдливо сказав Мьоллер.
— Я хотів сказати, що вірогідність є. Але з другого боку, виходить якось невідповідно. Для чого замовляти контрабандою найдорожчу кілерську гвинтівку, аби лише вбити високопоставленого, але в принципі звичайного бюрократа, в якого немає ні охоронців, ані охорони будинку. Вбивця міг просто подзвонити йому в двері і пристрелити його впритул з пістолета. Це все одно що… що…
Харрі почав активно жестикулювати.
— Стріляти з гармати по горобцях, — підказав Халворсен.
— Саме так, — сказав Харрі.
— Гм. — Мьоллер заплющив очі. — А як ти оцінюєш свою функцію в розслідуванні, Харрі?
— Суперагент, — посміхнувся Харрі. — Я той самий хлопець з СБП, який має право діяти самостійно, але в міру потреби просити допомоги в інших відділів. Той хлопець, що підкоряється безпосередньо Мейрику і має доступ до всіх необхідних документів. Той, хто ставить питання і може не відповідати. І так далі.
— Ти забув про ліцензію на вбивство, — сказав Мьоллер. — І суперавтомобіль.
— Насправді я нічого не вигадав, — відповів Харрі. — Мейрик уже переговорив з начальником поліції.
— Начальником поліції?
— Так точно. Повідомлення про це вам надішлють сьогодні електронною поштою. Справі про вбивство Браннхьоуґа з цієї миті надано пріоритетного значення, і начальник поліції хоче, аби ніщо не залишилося без уваги. Працюватимемо, як у ФБР — кількома слідчими групами, великими і малими, чиї функції частенько перекриваються. Це потрібно, щоб уникнути одностороннього підходу, який нерідко виникає під час розслідування великих справ. Ви ж про це читали?