— Різні менструальні цикли, різні почерки — цікава хвороба, — пробурмотів він.
— От бачите, Харрі. Маю надію, що я чимось вам допоміг, а зараз вибачте — мушу бігти.
Еуне викликав таксі, і вони з Харрі разом вийшли на вулицю. Еуне запитав, які в Харрі плани на сімнадцяте травня.
— Ми з дружиною хочемо зранку запросити друзів, — пояснив лікар. — Будемо щиро раді, якщо ви прийдете до нас.
— Дякую, звичайно, але неонацисти збираються «розібратися» з мусульманами, які сімнадцятого святкуватимуть ід, і мене призначили керувати охороною мечеті в Ґрьонланні, — відповів Харрі, якого втішило й водночас збентежило таке несподіване запрошення. — Нас завжди запрягають у свята.
— Ну, ви могли б зайти до нас зовсім ненадовго. Адже в інших наших гостей так само є якісь плани на завтра.
— Спасибі. Я постараюся і, якщо зможу, зателефоную вам. А хто ваші друзі?
Еуне ще раз поправив краватку.
— Подібні до вас, — відповів він. — Але в дружини є й пристойні знайомі.
У цю мить під’їхало таксі. Харрі відчинив лікарю дверцята, Еуне сів у машину, але перед тим, як таксі рушило, Харрі раптом спитав:
— А чому у людини з’являється СРО?
Еуне уважно подивився на Харрі:
— Навіщо це вам?
— Точно не знаю. Але це може бути важливо.
— Гаразд. У більшої частини хворих на СРО в дитинстві трапилася травмуюча для їхньої психіки ситуація. Хоча душевну травму вони могли дістати й пізніше. Люди створюють собі іншу особистість, щоб утекти від проблем.
— Про які душевні травми можна говорити, якщо йдеться про дорослу людину?
— Ну, подумайте. Можливо, вона пережила природний катаклізм, втратила кохану людину, зазнала насильства або довго жила в страху.
— Як, наприклад, вояк на війні?
— Так, така травма цілком можлива у вояків.
— Або в партизанів.
Останню фразу Харрі сказав сам собі, бо таксі з лікарем Еуне вже поїхало.
— У «Скотсман», — сказав Халворсен.
— Ти збираєшся провести сімнадцяте травня в пабі «Скотсман»? — невдоволено спитав Харрі, ставлячи сумку за вішаком.
Халворсен знизав плечима:
— А є інші пропозиції?
— Ну, якщо обов’язково має бути паб, обрав би що-небудь більш пристойне. Або ще варіант: попроси начальство, щоб тебе записали на чергування. Пристойна надбавка за роботу в свято і жодного похмілля.
— Я над цим подумаю.
Харрі плюхнувся в крісло.
— Коли ти його полагодиш? Воно так жахливо скрипить.
— Його неможливо полагодити, — пробурчав Харрі.
— Пардон. Як там з Віднем?
— Зараз. Спочатку розкажи, як у тебе.
— Я перевіряв, чи є у Евена Юля алібі. Він стверджує, що в день зникнення дружини був у місті, сидів у кафе на Уллеволсвеєн, але не зустрічав нікого зі знайомих, хто б міг це підтвердити. У кафе мені сказали, що в них надто багато відвідувачів, щоб запам’ятовувати їхні обличчя.
— Це кафе через дорогу від «Скрьодера», — зауважив Харрі.
— І що з того?
— Так, до відома. А що Вебер?
— У них нічого. Вебер каже, якщо Сіґне Юль привезли до фортеці в машині, яку бачив сторож, то в неї на одязі мають бути волокна тканини із заднього сидіння, або земля чи масло, якщо її везли в багажнику. Взагалі, щось та має бути.
— У тому автомобілі підстилали мішки для сміття, — сказав Харрі.
— Вебер каже те саме.
— Пам’ятаєш, у неї на сукні були сухі травинки?
— А як же. Можливо — зі стайні Мускена. Або звідки-небудь ще. Таких місць — мільйон.
— Це не просто травинки. Це сіно.
— Яка різниця, що це може бути, Харрі? Сіно — та сама суха трава. Не варто ворушити.
— Чорт, — буркнув Харрі й поглянув у вікно.
— То що там з Віднем?
— Пусте, теж не варто ворушити… Халворсен, ти вмієш варити каву?
— Що?
— Елен любила сама варити каву. Вона купувала її десь тут, у Ґрьонланні. Може…
— Ні! — відповів Халворсен. — Я не збираюся варити для тебе каву.
— Спробуй. — Харрі підвівся. — Скоро буду. За дві годинки.
— Це все, що ти хотів мені розповісти про Відень? Не варто ворушити?
Харрі похитав головою:
— На жаль, тут теж безвихідь. Звикай.
Щось змінилося. Харрі прямував Грьонланслейром, намагаючись зрозуміти, що ж саме. Якась зміна сталася в людях за той день, що він був у Відні. Дійшовши до Карл-Юханс-ґате, Харрі нарешті зрозумів, що змінилося. Настало літо. Вперше цього року Харрі відчував запах асфальту, квітів у квітковому магазині в Ґренсені. А дійшовши до Палацового парку, він відчув запах скошеної трави — такий сильний, що не зміг стримати усмішки. Чоловік і дівчина в робочому одязі про щось жваво розмовляли, хитаючи головами і дивлячись на крони. Дівчина зняла куртку, пов’язала її довкола стану, і Харрі помітив, що коли вона дивилася вгору, чоловік крадькома кидав погляд на її футболку, що облипала тіло.