І раптом подумала, що навіть у великому місті зовсім поряд з людними місцями є й такі, де немає ані душі. Всі звуки розчинялися в дзюрчанні річки і жалібному хрускоті снігу під каблуками. І коли Елен нараз зрозуміла, що чує не лише власні кроки, було вже пізно звертати. Тепер вона чула і дихання, важке і голосне. Елен почула в ньому страх і злість і тієї ж миті зрозуміла, що їй загрожує смертельна небезпека. Не обертаючись, вона побігла. Кроки за її спиною гупали в такт її власним. Елен намагалася бігти за правилами — спокійно, не піддаючись паніці і не роблячи непотрібних рухів. «Не біжи, як стара баба», — подумала вона і намацала газовий балончик у кишені пальта, але кроки позаду чулися все ближче. Вона подумала, що коли добіжить до найближчого ліхтаря, то, вважай, врятована. Хоча знала, що це не так. Вона була якраз під ліхтарем, коли їй завдали першого удару — по плечу. Елен упала в замет. Другий удар зламав їй руку, і газовий балончик вислизнув з ослабілих пальців. Третій роздробив колінну чашечку, але від болю Елен не могла навіть закричати, і застряглий у горлі крик пульсував в артеріях її по-зимовому блідої шиї. У жовтому світлі ліхтаря вона побачила, як злочинець заносить над нею бейсбольну біту, і впізнала його: той самий чоловік, якого вона зустріла на розі біля «Фру Хаген». Підкоряючись інстинкту слідчого, Елен відзначила про себе, що на ньому коротка зелена куртка, чорні черевики і чорна в’язана шапка. Першим ударом по голові був пошкоджений очний нерв, і Елен вже не бачила нічого, крім бездонної темряви.
«Сорок відсотків тинівок виживають, — подумала вона. — Я переживу цю зиму».
Пальцями вона мацала сніг, намагаючись за що-небудь ухопитися. Наступний удар припав по потилиці.
«Вже недовго, — подумала Елен. — Я переживу цю зиму».
Харрі зупинився на Холменколлвеєні, біля стежки, що вела до особняка Ракелі Фьоуке. У променях білого місячного світла її шкіра здавалася неприродно білою, майже мертвотною, і навіть у напівтемному салоні автомобіля Харрі міг розгледіти в її очах втому.
— Ну ось ми і приїхали, — сказала Ракель.
— Приїхали, — повторив Харрі.
— Я б запросила тебе додому, але…
Харрі розсміявся:
— Думаю, що Олег цього не оцінить.
— Олег солодко спить, я думаю, це не сподобається його няні.
— Няні?
— Олегова няня дочка одного з моїх колег по СБП. Прошу, зрозумій мене правильно, я просто не хочу, аби про мене на роботі поповзли чутки.
Харрі сидів, утупившись у приладову панель. По склу спідометра тяглася тріщина, індикатор тиску мастила згас — мабуть, перегорів запобіжник.
— Олег — твій син?
— Так, а ти що думав?
— Ну-у. Я думав, ти говориш про чоловіка, з яким ви разом живете.
— Якого чоловіка?
Підкурювач або вилетів, або його поцупили разом з магнітолою.
— Олег народився, коли я жила в Москві, — сказала Ракель. — Ми з його батьком два роки прожили разом.
— І що сталося потім?
Вона знизала плечима:
— Нічого. Просто ми одне одного розлюбили. І я повернулася до Осло.
— Так ти…
— Мати-одиначка. А ти?
— А я просто одинак.
— До того, як тебе перевели до нас, я чула щось про твого напарника з відділу вбивств.
— Елен? Ні. Ми просто добре ладнали. Ладнаємо. Вона все ще час від часу мені допомагає.
— З чим?
— Із справою, яку я веду.
— А, ну так, із справою.
Ракель знову поглянула на годинник.
— Тобі допомогти відчинити дверцята? — запитав Харрі.
Вона посміхнулася, похитала головою і штовхнула дверцята плечем. Ті, жалісливо вискнувши, відчинилися.
На схилі Холменколлена було тихо, лише стиха шарудів вітер у вітті старих ялин. Ракель поставила ногу на сніг.
— Добраніч, Харрі.
— Ага, і ще одне питання.
— Що?
— Коли я був тут минулого разу, чому ти не спитала мене, навіщо я шукаю твого батька? Ти лише спитала, чи можеш чим-небудь мені допомогти.
— Звикла на роботі. Не хочу запитувати про речі, які мене не обходять.
— Ти перестала бути допитливою?
— Я була і буду допитливою, просто не запитую. То навіщо тобі був потрібний мій батько?
— Я шукаю колишнього легіонера, з яким твій батько міг бути знайомий на війні. Цей легіонер купив гвинтівку Меркліна. До речі, коли я говорив з твоїм батьком, він зовсім не справив враження жовчного старого.
— Схоже, книга повернула його до життя. Я сама здивована.