Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:
— У Мари був? Заборону волхва порушував… — і відпустив тятиву.
Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.
— А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, — попередив він Борислава.
А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.
— Це ж хто такий влучний?
Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.
— Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, — їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.
— Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… — стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.
Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.
— Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, — із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.
— Та що ж отут важливого? — намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. — Прицілюйся та стріляй!
— Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! — Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.
— Ой чи?! — зі сміхом перепитала Зоряна.
— А то?! — невдоволенню Кудряша не було меж.
Стріляти йому зовсім перехотілося.
— Не жіноча!.. Не жіноча!.. — Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. — Не жіноча!
— Чеславчику, дай-но свій лук! — задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.
— Ще чого! Не жіночого то розуму справа! — пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.
Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї. А тим більше жінка! У глибині душі він остерігався пристріту чи порчі на своє мисливське спорядження, побоюючись, що воно перестане служити йому справно й втратить влучність. А пристріт — річ не проста! Та й не один він так думав із чоловіків їхнього племені.
Зоряна невдоволено насупила свої соболині брови.
— А ти, Бориславе?.. Теж не даси? — підступилася дівчина до юнака.
Хлопець засумнівався було, але йому важко було відмовити Зоряні.
— Тобі, Зоряно, що хочеш.. — передав дівчині свій лук Борислав.
Дівка обвела хлопців лукавим поглядом, приклала стрілу до тятиви, із зусиллям натягнула, прицілилася й відпустила… Стріла точно влучила в палицю, а дівчина з викликом глянула на Кудряша. А той, вражений, невдоволено фиркнув, крекнув і, різко скинувши лук, вистрілив… І несподівано для самого себе теж влучив. Поспіль якийсь час стояв і лупав очима, не вірячи у свою спритність, а переконавшись, що таки влучив, одразу надувся від важності й, споважнівши, подивився на Зоряну.
Дівчина пирснула від сміху:
— Ой, зараз луснеш, Кудряшику!.. Ой, луснеш!.. — а пересміявшись, додала: — А таки у стрілянні зі мною тобі краще не змагатися — продуєш!..
— Та вже точно!.. — обурився Кудряш.
— Вишаточці теж лук потрібний! — заявив Вишата, що кинув ганятися за бабкою й тепер уважно стежив за тим, що відбувається.
А Зоряна тим часом підійшла до Чеслава й лагідно, так, щоб ніхто не чув, запитала:
— Хлопці та дівки ввечері на грища збираються… Прийдеш?
— Ніколи нині, — не дивлячись їй в очі, відповів хлопець і натягнув тятиву.
Так минуло кілька днів. Чеслав із ранку зникав у лісовій хащі, намагаючись привчити до себе непокірну бранку. Повертався сердитий і похмурий. А наступного ранку поспішав знову до неї з новою надією.
Якось за обідом, коли вся родина була в зборі, Велимир уважно подивився на Ратибора.
— Думаю, дружину тобі настав час підшукати, Ратиборе, — сказав синові, коли той перехопив батьківський погляд.
Усі подивилися на Ратибора, а в Голуби навіть ложка випала з рук. Ратибор теж перестав їсти, а обличчя його чомусь раптом сполотніло.
— От пройде Чеслав Посвяту, поїдемо в городища інших родів та по хуторах — дівок подивимося, — продовжив Велимир.