Але через якийсь час Яра несподівано кудись зникла з городища, кинувши малолітнього сина на батьків. Ніхто не знав, куди вона пропала й чому. Ходили чутки, що її бачили то в одному далекому селищі, то в іншому, то на хуторах глухих. Але то лише чутки, а як воно було насправді?..
Після зникнення Яри за Вишатою стали зауважувати деякі дивацтва. Хлопчик почав заговорюватися, поводитися якось незрозуміло. Спочатку вважали, що малий пустує, як це властиво його віку. Але згодом стало очевидно, що з хлопцем біда. Його однолітки набиралися розуму, досвіду й уміння, а Вишата так і залишався дитям малим. Тепер уже всі переконалися, що хлопець — чудинко. Дід його помер, і жив тепер Вишата зі своєю бабцею, що дуже хворувала.
Та й був тепер це вже не хлопчак, а здоровий хлопець — плечі широкі, міцні руки й ноги, а от на голову та здоровий глузд — слабкий. Громада ставилася до нього з жалем. Господині часто підгодовували вічно голодного Вишату, жалували його й дякували Великим, що їхні діти не такі.
Чеслав відіпхнувся ногами від хиткого човна й головою вперед пірнув у воду — тільки кола пішли водою. Кудряш, ледь не випавши з човна від несподіванки, намагаючись зберегти рівновагу, квапливо вчепився в борти. За кілька хвилин із води з гиком виринув Чеслав. Побачивши, як Кудряш намагається вирівняти човен, при цьому ще більше його розгойдуючи, він весело зареготав.
— А болячка тобі в бік! Щоб тебе так підкидало всю ніч! Щоб твою ложку так хитало, коли ти її до рота сунутимеш! — кричав обурений Кудряш.
Чеслав підплив до човна й притримав його, не давши начерпатися води. Як тільки суденце перестало гойдатися, Кудряш із вигуком: «А от я тобі!..» — сам кинувся в річку до товариша.
Із криком і вереском вони борсалися у воді, намагаючись жартома «притопити» один одного, напираючи на плечі й голову, або, підпірнувши та схопивши за ногу, потягти на дно.
З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.
— Чого це він? — здивувався Чеслав.
— А от чого… — натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.
— Та почекай ти, п’явко, нас, здається, кличуть, — випірнувши, зупинив товариша Чеслав.
Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.
— Чеславе, тебе Велимир додому кличе! — розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.
— Що за негайна потреба? — здивувався Чеслав.
Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.
Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.
Чеслав увійшов і зупинився на порозі.
— Кликали, батьку?
— Кликав.
— Я рибу приніс… — поклав рибу біля вогнища. — Щось сталося?
Велимир уважно дивився на сина.
— Про те, що сталося, я в тебе хотів запитати, Чеславе, — нарешті повільно вимовив Велимир.
— Не розумію: про що ви, батьку? — щиро здивувався Чеслав.
— Про дівку…
Від несподіванки Чеслав відчув, як мурашки пробігли йому по спині, а в голові закрутився рій запитань, що відразу розсипався під вагою однієї думки: «Він знає!»
— Я хотів розповісти тобі, батьку, але пізніше.
— Коли?
— Після Посвяти.
— Коли про твою бранку знало б уже не тільки наше, а й сусідні городища?
— Я обережності… дотримувати намагався… — спробував виправдатися Чеслав, але під важким поглядом батька знітився, збився й, помовчавши, запитав: — Як ти прознав?
— Ти серед людей живеш!.. — досадливо зітхнув Велимир. — Крива Леда запримітила, що ти зачастив до Мари. Думала, занедужав. А потім розвідала, що в Мари дівчина нудиться під наглядом. У Леди цікавості на все городище вистачить, а язик такий, що ним би ліс рубати, не затупиш, сам знаєш… Добре, до мене першого прибігла поділитися знахідками. Ледь не луснула з нетерплячки! Але, думаю, скоро про твою таємницю тільки ледачий знати не буде. Хто вона?