— Я її вкрав… Для себе.
— Тобі Голуби мало?
Чеслав не міг та й не хотів пояснювати батькові, чому він захотів украсти чужинку й що притягало його до викраденої. Та і як це пояснити батькові, якщо й сам до кінця зрозуміти цього поки що не зміг?
— Це інше… Я її візьму за дружину.
— А чи не рано?
— Через кілька днів я пройду Посвяту й Рід і плем’я визнають мене повноправним чоловіком.
— Звідки вона?
На це запитання Чеслав відповів не одразу. Він хотів би й зовсім уникнути відповіді або хоча б збрехати, але батькові не міг.
— З роду Буревоя, — вимовив і затамував подих.
Ця новина для Велимира була аж занадто несподіваною, такою, що він навіть не одразу збагнув, що сказати синові.
— Чеславе… Ти ж знаєш, що наш рід і рід Буревоя ворогують?..
— Знаю…
— Ще наші пращури прокляли цей рід і нам заповіли не знатися з ними.
— Це було давно. Уже й старі не пам’ятають причини тієї чвари, — не здавався Чеслав.
Велимир, роздратований упертістю сина, підвищив голос, і той задзвенів залізом, як завжди, коли голова Роду був непохитний.
— І дружин брати з їхнього гнилого племені ми не повинні! Щоб не мішалася кров наша, предків наших із проклятою кров’ю!..
— Батьку!.. Кажуть, що коли ти побачив мою матір, то ніхто й ніщо не змусило б тебе відмовитися від неї. Це правда? — Чеслав дивився батькові просто в очі.
— Твоя мати — інша річ, — і голос Велимира затремтів. — Її рід… завжди був дружній до нас.
— Я хочу знати: це правда?
Нагадування про Росаву вибило Велимира з колії. У грудях защеміло, наче в стару рану ввігнали кіл і різко повернули. Велимирові здалося, що домом пройшовся протяг і сама Росава з’явилася, щоб почути цю важку чоловічу розмову батька й сина.
— Правда?
— Правда… — у голосі Велимира вже не чулося заліза. — Твою матір любив і жалував, як ні жодну іншу… Але правда й інше… Тричі я брав собі дружин. І щоразу з іншого дружнього нам роду або племені. І робив це не тільки для себе, а й заради зміцнення нашого Роду. У світі дикому живемо, суворому й безжальному. Серед звірів двоногих. Їх боятися треба. Того й дивися вороги поласяться на землі наші та угіддя. А то й степовики які набіжать розорити городища: людей побити та полонити. Чи легко було вижити нам без підтримки, без опори? А тому є думка в мене, що й Ратибор, і ти, коли підростеш, маєте дружин собі взяти із сусідніх племен, щоб зміцнити дружбу з ними. Союзи наші скріпити.
Ніколи ще батько так серйозно не говорив із Чеславом, не ділився такими таємними думами. Хлопець розумів, що батько розмовляє з ним уже не як із юнаком, а як зі зрілим чоловіком, і це тішило його самолюбство. Але й від свого рішення відмовлятися не хотів. Так говорили йому думки, так почувало його серце, так вимагали його бажання.
— З нами багато хто поріднитися матиме за честь. Сильні роди! Ви в мене он якими славними піднялися! — продовжував Велимир. — А дівок у них гарних, що риби в річці, будь-яку обирай.
— Я вже обрав, — уперто стояв Чеслав.
І для нього це було не просто примхою. «Коли вже я стаю чоловіком зрілим, повноправним, то й бажання моє, і думку повинні визнавати інші», — гадав Чеслав.
Упертість сина розсердила Велимира. Він не стримався, смикнув себе за бороду й закричав:
— Це ти так сказав, а що Рід скаже?!
— Рід тебе послухає, — упевнено відповів Чеслав.
— А нашим Великим чи буде це любо? Предкам нашим?
Такий аргумент змусив Чеслава замислитися, але ненадовго.
— Я попрошу в них благословення, — твердо відповів він.
— А якщо вони не погодяться?
— Тоді…
— Замовкни! Не гніви Великих! А то скажеш зараз якусь дурість дитячу, а потім пошкодуєш. І я пошкодую. — Із щирим нерозумінням запитав: — І в кого ти такий упертий?
Чеслав і сам не знав. Але часто саме ця його впертість допомагала йому домагатися свого. А для чоловіка (і це юнак добре знав) важливо досягати свого. Бо це робить його сильним і шанованим у роді й племені, та й серед ворогів його…
Бачачи, що зараз із Чеславом розмовляти даремно, Велимир раптом наказав:
— Приведи її сюди.
Чеслав постояв ще якийсь час нерухомо, вирішуючи, чи робити це. Але батько сказав привести, а тому хлопець мовчки вийшов із дому.
Коли він забирав Неждану, стара Мара спочатку мовчки спостерігала за цим, а потім таки подала голос:
— На хитку стежину ти ступаєш, хлопче, болотну. Так і дивись — оступишся й у прірву поринеш. Ще є час одуматися.