Андрійко подумав: ну, чи згадають вони про нього? Чи повернеться за ним Люцина? Чи хоч покличе його?
Він чув, як галасували учасники походу. Еліана заверещала — вона саме переодягалась, а в цей час хтось спрямував на неї промінь ліхтарика. Прекрасна Неллі примушує Бальбінського підрахувати здобич. А жінка-капітан скаржиться на свого товариша, який знову десь заподівся.
Андрійко не відразу зрозумів, що це означає. Бо одночасно до нього долинув голос Люцини. Дівчина кликала, щоб він уже йшов. Разом з нею гукнула і красуня з кінським обличчям:
— Виграли, виграли! Люцина!
Хвиля якогось незнайомого досі почуття сповнила хлопцеві груди.
Це, мабуть, перша перемога в його житті. Андрійко поволі рушив, жадібно прислухаючись, як хто реагуватиме на цей надзвичайний факт.
— Такий, малий, а дивіться! — дивувалась Еліана.
— Бо вони чесно ловили, а інші пари… — жартував Бальбінський.
— Джакі, Джакі! Де ти? — репетувала жінка-капітан. — Зараз же йди сюди!
— Андрійку! — знову гукнула Люцина.
— Ну, ходімо! — вигукнула прекрасна Неллі.
— Почекаємо Андрійка…
— Дурниці, дожене. Завжди десь марудиться цей твій Андрійко. Ходімо!
Андрійко прискорив ходу. Він уже хотів крикнути, щоб вони не турбувались, але три вигуки зупинили його.
— Джакі! Ну почекай же! — гриміла жінка-капітан.
— Ідіть, ідіть! — сказала Люцина. — Я піду до нього, бо він сам заблудиться.
І тоді, нарешті, почувся третій голос, значно ближче до Андрійка.
— Дурниці, Люцино! Ідіть собі, я тут, я візьму його з собою. А ти, Маргарито, не вередуй.
У Андрійка мурашки пробігли по тілу, наче сніжний подув спав раптом на озеро. В такі моменти мозок починає працювати з блискавичною швидкістю, і події неясні, здавалося б, незв'язані між собою, випадкові, вишиковуються в один ряд і набувають певного змісту. 1 від цього страшенно погано стає на душі.
Джакі напоїв їх у Мамайнах, а потім вислідив тут, хоч не знав, що вони їдуть в Гожиялки. А потім ця цеглина. Кого тоді не було серед товариства? Хто їх наздоганяв? Хто був вимазаний штукатуркою і павутиною? І хто тепер навмисне залишився на самоті з Андрійком?
Цих асоціацій було так багато, що про інше Андрійко не встиг і подумати, йому, наприклад, і на думку не спало крикнути, щоб почекали на нього. Хлопець тільки подумав, що нізащо в світі не хоче лишатися сам на сам з Джакі хоч на п'ять хвилин.
І, коли долинули крики, які свідчили, що товариство рушило додому, а ближче, метрів за сто, хлопець почув тихе: «Андрійку!» — він не вагався ні хвилини: повернувся назад і, намагаючись не порушувати нічної тиші, помчав лісом.
Цей біг був нестерпний з багатьох причин. Гілки боляче стьобали Андрійка по обличчю. Стежка, якою він біг, ставала все вужчою. На кожному кроці тріщали сухі гілки, шелестіли кущі.
Нарешті Андрійко зупинився. Він так захекався, що перші секунди чув тільки власний подих. Сміх товариства сюди ледве доходив. Проте набагато ближче він почув приглушений голос Джакі.
І знову Андрійко кинувся тікати. Тут місцевість була нерівна. Щохвилини йому доводилося дряпатись на круті, слизькі від хвої схили горбочків. Оглянувшись і не побачивши озера, Андрійко зупинився і вирішив уже не тільки послухати, але й подумати. Тепер голоси ловців розтанули в далечині. Настала справжня ніч. Навколо тиша. Переслідувач замовк. На якусь мить Андрійко відчув полегшення: він обдурив Джакі. Тільки пізніше він зрозумів, що в цьому була його помилка. Бо й справді, що могла означати поведінка пірата? Він двічі гукав Андрійка, але стиха, і на випадок чого міг сказати, що не знайшов хлопця. А чому потім він замовк? Значить, пірат зрозумів, чого тікає Андрійко. Знає, що Андрійко попереджений, орієнтується в ситуації. Тому Джакі переслідуватиме тепер не відкрито, а крадькома.
Коли ці висновки промайнули в свідомості Андрійка, йому стало важко переносити навколишню тишу. Ці півхвилини він гарячково думав: «Кричати, кликати, щоб рятували». Ні, вже надто пізно. Це тільки наведе переслідувача на його слід.
Хвилин десять хлопець стояв, притиснувшись до сосни, щоб його не видно було серед чорних стовбурів дерев нічного лісу. Він уважно дивився туди, звідки щойно прийшов. Місяць поволі котився вгорі. На освітлену землю падали тіні дерев.
Відчуваючи щокою шершаву кору сосни, Андрійко стояв ще дуже довго. Було зовсім тихо. Хотілося спати. В голові промайнула думка: не стояти ж тут усю ніч. Треба шукати Гожиялки. Де вони? З якого боку?
Він пригадав, що спочатку вони йшли приблизно на схід. Колись він вичитав, що напрямок на північ можна визначити по кількості лишайників на корі дерев. Андрійко оглянув сосну, до якої тулився, але нічого не знайшов. У корі скрізь були тріщини, і в кожній тріщині стирчали купки лишайників. Потім хлопець глянув на небо. Довго шукав Велику Ведмедицю, а коли нарешті знайшов, то виявилося, що частина її згоріла від місячного світла. На щастя (чи на нещастя — це покаже майбутнє), Полярна зірка уникнула цієї долі, він її побачив, бліду, але чітку.