Навіть очерету тут нема. Торфовий берег наповзає на озеро і раптом обривається. Андрійко пригадав розповідь Агнешки, що це плавучий берег, він просто лежить на воді, яка поволі, протягом століть умирає, перетворюється в мул, в багно, в торфовище. І в цій умираючій воді живуть великі, завбільшки з людину, риби-потвори — соми.
Він пригадує це і знову завмирає на місці. Страшно бігти, стрибати. Він боїться долі Радоста.
Андрійко стоїть на купі моху біля стовбура карликової болотної сосни. Поруч кілька невеликих кущів. Якийсь дивний, дуже приємний запах. Висока трава цвіте білими, чудернацькими квітами, схожими на шматочки вати. Мов зачарований, дивиться Андрійко на озеро. Мертва тиша. Якась колода, чорна, слизька, нерухома, лежить біля самого берега. Він оглянув усе це мимохідь, аби тільки не думати.
Спить мертве озеро Радість, спить пуща, мовчить велике небо. Тільки місяць поволі котиться на захід, ростуть тіні і світло стає якимось неприродним, туманним, хитким, хоч на небі немає жодної хмарки.
Андрійкові стає холодно, дошкуляє голод. Місяць уже збирається щезнути. Згадуючи Радоста, хлопець думає про те, що йому будь-якою ціною треба звідси вибратися. Але чи можна йти через болото?
Він дивиться на озеро. Що це? Невже примарилося від утоми? Поверхня води мертва, але чорна колода біля берега тихенько рухається. Хто ж її штовхнув?!
Слизька, велика, кругла! Хто її штовхнув? І не зупиняється! Навпаки, пливе тепер швидше, вже й круги біжать по воді! Звивається, повертає! Андрійко більше не чекає. Він біжить геть від озера. Але через кільканадцять метрів помічає, що з кожним кроком болотна вода підіймається все вище. Глибокий пухнастий мох поступово зникає.
Замість світло-зеленого килима моху поміж сосонками і кущиками лежали якісь темно-зелені озерця. Тримаючись за сосонку, Андрійко доторкнувся ногою до зеленої поверхні. Так і є! Нога без будь-якого опору занурюється в грузьку густу мазь.
Хлопець швидко витягнув ногу і обома руками схопився за сосонку. Він потрапив на середину трясовини. Озирнувся. Навкруги така сама пліснява замість моху. Він не розумів, як добрався сюди. Андрійко шукав свої власні сліди, але не знайшов: грузька поверхня вже вирівнялась. Тільки поміж стовбурами карликових, здавалося, примарних сосонок трупним блідим світлом виблискувало озеро.
Запах важкий, навіть починає боліти голова. Такий дивний і такий знайомий. Андрійко зриває гілку, розтирає вузьке довге листя. Це ж те саме листя, яке мати цілими в'язками купує у селянок, засіб проти молі — звичайне багно. Багно! Він згадує про назву, і важкий запах немовби ще більше посилюється. Андрійко чує, як кров б'є в скроні. Йому здається, що саме від цього шуму болить голова.
Кажуть, можна знепритомніти, коли нанюхатись багна. Це, мабуть, правда. Андрійкові вже невистачає свіжого повітря. Він стає навшпиньки, ловить чистий подув, аби тільки не отруюватись цим запахом — дуже неприємним, різким, мов наркоз.
На мить хлопцеві здається, що острівець, який дав йому притулок, починає гнутися під ним, тоне в бездонній трясовині. Хлопець навіть відскакує назад. Сосонка захиталась, і по плісняві побігли повільні кола.
Тоді Андрійка охопила рішучість, близька до розпачу. В місячних присмерках, що густішали все більше, він вибрав найближчий — за два метри — острівець з неодмінною сосонкою. Відштовхнувшись від стовбура сосонки, Андрійко стрибнув.
О диво, дострибнув! З розгону налетів грудьми на тонкий стовбур, зім'яв сосонку і, не загальмований опором деревця, впав аж за острівець, обличчям у самісіньку середину покритого пліснявою болотного віконця. Холодно, мокро, гидко… Запах гнилої вогкості, на губах щось слизьке. «Тону», думав Андрійко, ледве підводячи голову.
Якби хлопець упав інакше, він розділив би долю Радоста. Але Андрійко лежав, витягнувшись на весь зріст, і тому не потонув.
Простягнувши вперед руки, Андрійко розпачливо розмахує ними. Раптом торкнувся чогось слизького. «Колода, що плавала на озері, — сом!» подумав він і рвонувся вперед. На цей раз натрапив на щось тверде. Підтягнувся. За хвилину добрався до другого острівця, виліз з болота і сів.
Важко дихаючи, збуджений і переляканий, він усе-таки почував себе щасливим, хоч виглядав, мабуть, жахливо — мов актор провінціального театру, не до кінця загримований під негреня.
Він підвівся, випльовуючи огидну гнилу грязь, напружився і знову стрибнув. На сусідньому острівку сосонка була міцна. Далі — теж. Потім з'явився високий мох. Була й вода, але Андрійко вже не звертав на неї уваги. Пройшовши метрів сто крізь еластичні, пружинисті зарості моху, він опинився на твердому грунті.