Якби можна було тепер тішитися перемогою над найстрашнішою небезпекою, над трясовиною!
Але не встиг він витягнутись на піску високого горбочка і обтрусити з себе шар грязюки, як повернулись попередні страхи і знову примусили хлопця бути пильним. Андрійко не пам'ятав, чи кричав він, коли впав у трясовину. Коли кричав, то пірат, який підстерігав його десь поблизу, міг почути, навіть напевно почув! Така тиша!
Андрійко подивився навкруги і обережно рушив уперед. Куди?
Він не дуже замислювався над цим. Просто йшов уперед, якнайдалі від озера Радість, від трясовини. Ішов, пильно дивлячись, чи не ховається десь поблизу довгань в червоній хустці. Нелегкою була ця дорога. Місяць стояв уже над самим горизонтом, високі сосни заступали його, і сутінки густішали з кожною хвилиною.
Андрійкові здавалося, що скоро світатиме. Але саме тепер було набагато темніше, ніж… Скільки годин тому? Це так уже й багато, під час ловлі раків…
Він зупинявся біля кожної купи кущів. Адже рогатий ховався саме в кущах. Хлопець прислухався, чи не чути сопіння… Але навкруги панувала глибока тиша. Тільки десь далеко монотонно кричав деркач.
Андрійко знову глянув на небо. Велика Ведмедиця стояла догори ногами. Легко знайшов Полярну зірку. Але після всього, що трапилось, він зовсім не був певний, що Гожиялки звідси на заході. Андрійко роздивився. Дерева з правого боку здавалися якимись іншими, вищими, не такими, як всюди. Не думаючи, хлопець пішов саме туди.
Незабаром він натрапив на стежку. Через якихось двісті метрів виявилося, що високі дерева — тополі. А під ними на фоні темного неба виринув чорний трикутник.
Дах! Андрійко наче прокинувся од важкого сну! Дах, селище, люди! Можна буде відпочити від усіх кошмарів! Можна буде спитати пірата, чого він хотів. Можна буде висміяти рогатого. А там можна буде помитися, поїсти, виспатися!
Андрійко відчув, як він втомився, змерз, проголодався, хоче спати. Як сильно болить голова, одурманена кущами багна. Він подумав: «Собака, напевно, ховається десь тут! Шкода, що Суламіф…»
А, зрештою, що таке собака для людини, яка втекла від зловісного пірата, зустріла жахливу істоту, мало не загинула в трясовині!
Стежка поступово перейшла в алейку, обсаджену п'ятиметровими ялинками. Видно, тут мало хто бував, бо вона густо заросла тогорічним бур'яном. Потім…
Андрійко зайшов на подвір'я. Ліворуч якась господарська будівля. Дивна, чорна, навстіж відчинені двері. Праворуч — будинок. Андрійко хотів підійти до нього, розбудити кого-небудь, вибачитись і попросити дозволу переночувати. Але саме в цю мить зрозумів, куди потрапив.
Чому він не догадався, як тільки побачив ці високі дерева, зовсім не схожі на тутешні неодмінні сосни? Адже він знав: поруч озеро Радість. І саме сюди, саме сюди йому заборонила приходити Агнешка!
Будинок дивився на нього чорними глибокими проваллями вікон без шибок, без рам. Буйні кущі бузку за кілька років розрослися в справжні джунглі. З другого боку сюди прийшла повінь молодої осики і затопила вхід без дверей і одвірків.
Місяць сховався за лісом, тільки небо над ним було ще рудувате. Навпроти, на сході, з'являвся зеленувато-блідий світанок.
Хвилину Андрійко вагався: як-не-як, а це будинок, дах над головою, підлога… Але не рушив з місця. Хлопець раптом відчув, що цей ліс, який здавався безмежним, чужим, сповненим загадкових явищ і привидів, по суті звичайний собі ліс. Що саме тут, у цій покинутій сторожці Радості…
Що було найгірше? Те, що казала Агнешка? Може, її тон, погляд? Чи застереження, щоб саме сюди не ходити, хоча б тебе тягнули силоміць…
Андрійко згадує власне визначення: «Ядро темряви».
Вже кілька годин з ним діються незрозумілі і дуже неприємні речі.
Двічі йому загрожувала смерть, його переслідували дивовижні привиди. Він блукав у країні жаху, яка, виявляється, розташована зовсім близько, під боком.
І тепер він знав, що центром цієї країни, її серцем, ядром темряви, в яку він все більше поринав, є саме ця вимерла садиба.
Тому Андрійко не пішов уперед. Але не встиг він повернутися спиною до цих чорних віконних проваль, як почулися чиїсь обережні кроки. Андрійкове чоло спітніло, волосся піднялося.
Щось посувалося, щось наближалося. Скам'янілий од переляку, Андрійко чекав. Що б там не з'явилося, він має зустріти його віч-на-віч!
Якою довгою стає хвилина, коли її переживаєш саме так, коли вимірюєш її шаленими ударами крові в скронях!