Андрійко мовчки перебирав останні аргументи: сторожка, рогатий привід. Вирішив краще не говорити про це.
Раніш ніж він встиг подумати, Куцик уже все підсумував.
Це було щось жахливе. Як відомо, Андрійко готовий був з усією енергією осудити самого себе за балакучість, за безтурботність, відсутність пильності. А тимчасом цей первородний гріх, ця прапричина усього скандалу стала вже маленькою, мало важливою, непомітною. Куцик майже її обминув, вважаючи, що причиною були речі, в сто разів гірші.
Відповіді Андрійка, за словами Куцика, свідчили про Інші його якості. Їх спільним знаменником було страшенне боягузтво.
Тут втрутився Войтек:
— Пам'ятаєте, зразу після приїзду… Коли ми зійшли в Стобці. Дрімлюга крикнула, а він мене за руку: «Що це?» А потім, коли літак… Його переслідує думка про якісь злочини, звичайно, на грунті хворобливого боягузтва.
— А потім, коли здохла ця курка.
Кілька хвилин хлопці пригадували всі провини Андрійка, великі і малі.
— Власне кажучи, справа ясна! — підсумував Войтек, стукнувши кулаком по коліну. — Від людини вимагається стійкість! Тут нема місця для розмов і базік. І я думаю, що ми повинні зробити з цього організаційні висновки.
Вони знову похитали головами.
— Просто цього типа треба відправити додому! До мами! — додав Войтек з убивчою іронією.
Куцик розвів руками.
— По суті, я згоден, але ти сам знаєш, гроші…
— Для одного вистачить з авансу.
— Добре, — погодився Куцик. — Чудово, хлопці! Прекрасна ідея! Відправити цього типа, і будемо спокійні. Бо нянькою ніхто з нас не збирається бути…
Сонячний пейзаж навколо здавався Андрійкові ще яскравішим, але якимсь розпливчастим. Великі світлі кола охопили сосонку навпроти. Але саме цього не можна було допускати. Хлопці відразу помітили сльози. Здісь сконфужено відвернувся, Куцик засміявся і кинув:
— Баба!
А Войтек дозволив собі випустити найбільш отруйну стрілу:
— Ні, звідки ж! Кавалер! Спокусник! З баришнями в кущах сидить цілими ночами! Є такі, що люблять тільки з шмаркачами…
Андрійко скочив на ноги. Полум'я гніву висушило очі.
— Я не дозволяю, я не дозволяю тобі! — крикнув він.
Войтек замовк. І раптом Андрійко зрозумів:
— Ах, так тому ти такий безжалісний. Так ви тому… що вона мені віддає перевагу, не вам…
О, напевно в цій догадці була частка правди. Тому «високі судді» реагували ще дужче. Вони почали качатися по землі, сміючись так голосно, як тільки могли.
— Смійтеся, смійтеся! — крикнув Андрійко. — Я бачу наскрізь ваші душиці! Я плюю на ваш вирок. Чуєте?
Він засвистів і плюнув.
— Ну, ну! — у Куцика сміх пройшов напрочуд швидко. — Спокійніше! — гукнув він погрозливо.
— Так от знайте: я сам, сам справлюсь…
— Зрозуміло, у нього ще й індивідуалізм… — Войтек сказав це тоном лікаря, який, ствердивши кір на підставі температури хворого, не без радощів знаходить у нього ще й висипку.
— Дрібноміщ… — почав Куцик, але подумав, мабуть, що цього надто мало. Закінчив: — Буржуазний.
— Не хочу вашої допомоги! — кричав Андрійко. — Сам… А з вами…
Він одвернувся і пішов. Секунд десять хлопці мовчали. Потім Куцик крикнув:
— Стривай, стривай! Ми тут в організації… Але Войтек і тепер був в'їдливіший.
— А хто має успіх у дівчат, побачиш ще сьогодні.
Андрійко йшов навмання, не думаючи ні про що, тільки переживаючи велику, безмежну кривду. Найболючішим було те, що він погодився, погодився з усіма обвинуваченнями! І, незважаючи на це, його ще болюче образили.
Хлопець був настільки впевнений у цьому, що навіть не помітив дрібного факту: адже він погоджувався з обвинуваченнями в думках, тільки в думках.
Він опинився в саду біля палацу, між заростями напівдиких порічок, вкритих рудувато-сірим лишайником. Андрійко спочатку сів у холодку, потім ліг обличчям у зелену траву. Одвернувся від поганого, несправедливого світу і почував себе зовсім самотнім. І до всього ще приєднувалась думка, що небезпека цієї ночі не минула. Пірат Джакі, напевно, кружляє десь поблизу. А він, Андрійко, тепер такий самотній.
Він не плакав. Тільки плечі час від часу якось безпорадно здригалися.
— Що з тобою? — пролунав над ним голос Бальбінського.
Пан Бальбінський сів біля нього і силоміць повернув його обличчям до себе.
Андрійко вдавано посміхнувся.
— Дурниці, я трохи задрімав.
— Що з тобою? — наполягав Бальбінський. — Ну, кажи! Де ти запропастився вчора?