Він був дуже наполегливий, серйозний. І, мабуть, саме тому Андрійко вдруге розпочав свою розповідь. Якби той вдався в лірику, Андрійко не зміг би бути щирим, він боявся б, що голос його затремтить.
А так усе гаразд. Справа з цеглиною. Бальбінський задав кілька питань. В цілому вони були схожі на ті, які ставив Куцик, і не менш скептичні. Та коли Андрійко згадав про зникнення Джакі, про скандал, який вчинила жінка-капітан, і особливо про павутиння та сліди штукатурки на його одязі, Бальбінський уважно глянув на хлопця, помовчав, а потім сказав:
— Знаєш, це цікаво. Я не звернув на це уваги. Ну, ну?
Вперше за годину промінь надії завітав до душі хлопця.
— Ви думаєте, що це… він? З цією цеглиною? — запитав Андрійко.
— Поки що нічого не думаю. Розповідай! Де ти блукав? Коли ми прийшли, відбулося справжнє засідання, Люцина вимагала послати рятувальну команду. Але інші сказали, що хочуть спати і що Джакі тебе приведе.
— А він… коли він повернувся?
— Та він же ночує на цій своїй яхті десь в очереті. Ніхто не дочекався його, всі пішли спати.
— А сьогодні? Що він каже?
— Я його не бачив. Ну, що далі?
Андрійко дійшов до своєї раптової втечі.
— Я мав рацію? — спитав хлопець. — Бо чому пошепки, чому?
— Так, це дивно. Але чому ти не покликав нас, не побіг до всієї компанії?
Хлопець опустив голову.
— Ну нічого, — сказав Бальбінський. — Це буває. А що ж далі?
Андрійко був такий вдячний йому за це, що спочатку вирішив розповісти і про рогатого привида. Але сором був дужчий. Проте з більшими подробицями він описав свої пригоди біля озера Радість.
— Так, так, — говорив Бальбінський. — А далі?
Про заключну стадію своїх нічних поневірянь Андрійко розповів дуже докладно. З вдячністю він дивився на свого слухача. Як відрізнялося його ставлення — ділова, суха, напружена увага дорослої людини — від зарозумілої презирливості цих шмаркачів, яким здається, що вони найрозумніші! Андрійко докладно описав перебування в сторожці, свої враження з «ядра темряви», примарне сяйво місяця, чорні, зяючі пустотою провалля вікон.
— Так, так, — щохвилини повторював Бальбінський. — А що далі?
Нарешті Андрійко дійшов до головного. Бальбінський саме запалив сірника, сунув цигарку в рот. Не припаливши цигарку, пильно подивився Андрійкові в очі.
— Так! — повторив Андрійко. — Повірте мені. Я чув на власні вуха.
— Що ти чув?
— Кроки. Людські кроки!
— Що далі? Що ти бачив?
Андрійко розвів руками.
— Саме це найдивніше! Я чув! Нормальні людські кроки десь із-за будинку, а потім під стіною, там, де зарості бузку…
— Що, через цей бузок? Як носорог?
— Ні. Через кущі, але не ламаючи гілок. Як по рівному… Тільки я нічого не бачив…
Хлопець замовк, лише тепер помітивши всю несерйозність своїх нічних відчуттів. Бальбінський не зводив з нього очей. Раптом він смикнув рукою, навіть скрикнув. Сірник догорів, обпаливши йому палець. Він запалив другий, підніс до цигарки.
— Що це було? Як ви думаєте? — Андрійка занепокоїло це мовчання. — Слово честі, я нічого не вигадую.
— Що далі? — просичав Бальбінський.
Андрійко розповів про свою втечу, про сховище, про дивовижну «літаючу» погоню.
— Ти нічого не бачив? Справді? — запитав Бальбінський.
— Не встати мені з цього місця! Ви ж мені вірите?
— Ну звичайно…
— Так що це було? Га?
— Хіба я знаю. Ти був дуже втомлений, сонний…
— Але я не спав!
— Так, але… Бувають також слухові галюцинації…
Андрійко опустив голову.
— Знаєш що, хлопче, мене самого це починає цікавити. Треба нам туди піти.
— Справді? — крикнув з запалом Андрійко. — Це чудово! Ще сьогодні! Правда? Ще сьогодні!
— Ну, сьогодні я не знаю, але найближчим часом…
— Але ж, якщо там є щось таке, то чим швидше, тим краще!
— Так, але…
— Бо заховається…
— Якщо тебе справді переслідували — тоді вже заховалися. Якщо ж ні… То у нас є час. Мені ще треба дещо зробити.
— Завтра?
— Можливо. А тепер ходімо на озеро. Така погода! І перестань сумувати. Якось викрутимося з усього цього!
Вони пішли. Але коли здалека на пристані Андрійко побачив своїх товаришів, він зупинився і знову засмутився.
— Що з тобою? — Бальбінський одразу помітив його погляд. — Все ще прочуханка?
— І ще й яка! — прошепотів Андрійко.
— Що вони?..
— Називають мене боягузом. І дрібно-міщансько-буржуазним індивідуалістам…
— Ого, які розумні!
— Правда.
— Так чи інакше, викупатися треба!