— Не з ними!
— Іншого пляжу тут нема. Багно.
— Тоді я пізніше…
— Е, дурниці. Візьмеш човен.
— Не дадуть.
— Бери мою байдарку. Хочеш?
— Я не вмію.
— Ніякої премудрості тут немає. Спробуй. Тільки далеко не заїжджай.
Андрійко з вдячністю подивився на Бальбінського, той поплескав його по плечу.
— А з твоїми товаришами нічого не вдієш. Покажи їм, що обійдешся без них.
Вони дійшли до пристані. Праворуч на пляжі хлопці кричали, хлюпаючись у воді. Тільки тепер Андрійко помітив серед них модний гофрований купальник прекрасної Неллі і чорний костюм Люцини, біля якої вирізнявся своєю убивчою зачіскою Войтек. Ага, значить цей штатний спокусник не втрачав даремно часу.
Андрійко негайно відвернувся і одразу заліз у байдарку, аби тільки не бачити їх, не чути. Бальбінський показав йому, як тримати весло, як гребти. Це була не дуже складна справа.
— Парус не ставлю, — сказав він. — Це пізніше, як трохи освоїшся. А тепер тільки будь обережний, щоб не перевернутися. Не роби різких рухів. Ну, гаразд! Я б з тобою поїхав, але хочу скупатися. Зрештою, ти сам навчишся швидше, а погода сьогодні чудова для новачків.
Він відштовхнув байдарочку. Саме в цю мить на мол вискочила Люцина.
— Андрійку, підожди! — крикнула вона. — Я з тобою поїду!
Немов гострий гарячий кинджал пробив груди хлопів ця. Однак Андрійко не оглянувся, навіть дужче замахав веслом.
— Андрійку! — гукала вона, не розуміючи його поведінки. — Ну почекай! Де ти пропадав? Ну не будь же дитиною!
Це тільки прискорило втечу. Хлопець чув, як дівчина збентежено питала про щось Бальбінського. Чув дошкульний сміх Войтека, який радив їй, щоб вона з дітьми не мала справи…
На щастя, високий коридор з очерету завернув праворуч. Мов обрізані, вщухли голоси. Тільки долинали вибухи сміху. «Далі очі, далі серце!» подумав з гіркотою Андрійко. А! Ці жінки!
Хлопець вирішив не роз'ятрювати ран. Поклав весло на борт і по інерції поволі рухався в нечуваній, страшенній спеці. Очерет гудів тисячами ос і джмелів. Цілі ескадрильї бабок тріпотіли в повітрі прозорими крилами, голубі та коричньові метелики перелітали з очеретини на очеретину, зграї очеретяних ластівок розтинали повітря над самими заростями, пересторожливо покрикуючи, обминаючи одна одну.
Вода була така прозора, наче її зовсім не було. Андрійко нахилився, кілька секунд дивився на своє зображення. Він бачив звичайне кругле обличчя, маленький кирпатий носик, невеличкі очі, круглу голову з високим лобом і настовбурчені вуха. Він зважився на самокритику і пробачив Люцині.
За хвилину непомітний подих вітру штовхнув байдарочку в бік, в тінь очеретяних джунглів.
Андрійко опам'ятався, глянув уперед. З цього місця було видно кінець очеретяного лабіринта і затуманений від спеки, не ширший за долоню, шматок великого озера. Руки непомітно схопили весло. Байдарка здригнулась і безшумно пішла вперед. Очерет біг над човном, дзвінкий, нагрітий, і незабаром лишився позаду. Перед Андрійком відкрився широкий водний простір.
Спека тепер була така, що білувата легка імла оповила береги озера, згладила горбочки, перетворила плахточки жита в золотисті хмарки, а дерева — у зелений дим. В цій безмежності туманної спеки тільки острів не втратив своєї форми.
Прикриваючи долонею очі, Андрійко дивився на нього. Острів був майже чорний від сліпучого сонця, мав досить вугластий високий профіль, дерева з лівого боку його здавалися вищі.
Було щось знайоме в цьому силуеті, що вразило Андрійка ще в той день, коли «Аталанта» вперше вийшла на озеро. Що саме? Всі дні Андрійко безрезультатно намагався пригадати. І раптом пригадав. Кілька років тому Андрійко побачив у букініста кілька старих листівок. На одній з них була кольорова репродукція якоїсь картини. Острів з високими, стрункими, майже чорними деревами. Біля нього — човен, у човні якісь люди з похиленими головами. На звороті — надпис: «Острів Мертвих».
Острів на горизонті нагадував хлопцеві той на листівці. Андрійкові страшенно захотілося поїхати туди, на острів. Він мимоволі кілька разів махнув веслом. Чому б ні? Це ж недалеко! Саме сьогодні…
Хлопець почав веслувати трохи дужче. Здавалося, що до острова всього кілька кілометрів. Але пливти до нього було нелегко. Через десять хвилин Андрійко оглянувся. Очерет не відсунувся навіть на сто метрів.
Андрійко не хотів здаватися. Він розпалював сам себе: легенди, страхіття… Вітерець з кожною хвилиною дужчав, хвиля лагідно била в ніс байдарки, краплини щоразу били Андрійка прямо в обличчя, змиваючи на хвилину спеку і втому.