Дивно; пан Бальбінський теж зацікавився цим. Два чи три рази повертався до цього злому.
Припустімо, що Агнешка розповідала казки, але в тому, що рогата потвора накричала на Андрійка, немає ніякого сумніву!
Тут хлопець був настільки впевнений, що мимоволі розглядав подію як щось незрозуміле, але звичайне. Це ще не найгірше. Найгірше — таємничі кроки у пустій сторожці.
Був чудовий сонячний ранок. Сонце стояло ще низько над горизонтом, залишки імли плуталися в далеких кущиках над болотистою лукою. Відкритий шлях було видно за кілометр уперед. Андрійко озирнувся. Він пригадав, що відчував у ту кошмарну ніч. Звичайно, позаду нікого не було. Тільки Суламіф дріботіла за ним. Андрійко сердився на себе за боягузтво.
«Треба натиснути на пана Бальбінського, — подумав він. — Ми повинні піти! І це горище треба оглянути якнайшвидше. Власне кажучи, чому не сьогодні?»
Андрійко прискорив крок. Він думав тепер про Подсядла. Хлопцеві здалося, що той забув про щось дуже важливе. Про що?
За невеликим горбочком з'явилися чистенькі, біленькі хати. Срока, у якого вони купували молоко, жив на протилежному кінці села. Андрійко саме підійшов до подвір'я, коли з сусідньої хати вийшов високий блондин з великим носом.
Андрійко з великою радістю зустрів Подсядлу, бо саме в цю мить пригадав, про що думав по дорозі.
— Скажіть, будь ласка, — спитав він, привітавшись, — а що сталося з полоненими?
— З якими полоненими?
— Ну, тими, що були в Гожиялках.
— Ах, це! Не знаю, хлопче. Поняття не маю. Приїхало по них двадцять есесівців, з обербанфюрером. Казали, що то був страшенний звір. Крюгер його прізвище, ось і все, що я знаю. В сорок третьому це було, десь узимку.
— Нікого з них ви тут не застали?
— Нікого. Пусто тут було, ні душі! Розумієш?
Андрійко непевно кивнув головою.
— А нащо тобі ці полонені?
— Так, пан Бальбінський цікавиться Гожиялками… Може, пошукати їх, цих полонених, дати об'яву… Це були поляки?
— Так.
— Вони б могли йому розповісти, як тут було, так?
Подсядло якось дивно глянув на хлопця.
— Ти надто цікавий. Але тобі повезло. Не треба шукати полонених. До Сроків приїхала знайома. Мазурка. Побалакай з нею.
У Сроків сиділа в чистенькій кімнаті жінка років під сорок, по-міському одягнута, з червоним товстощоким обличчям і жваво розмовляла з хазяйкою. Зробивши рішучий натиск, Андрійко перевів розмову на справи, що його цікавили.
Ось які були результати. Мазурку звали Ельфріда Кайка, родичем її чоловіка, хоч і далеким, був мазурський поет з цим самим прізвищем.
Вона походила з-під Ожиша, але перед війною бувала тут, а в тридцять п'ятому працювала один сезон у маєтку.
Про останнього Хаузгофера висловлювалась погано. Він тримався осторонь, не розмовляв з людьми, а місцевих взагалі не вважав за людей. Цілими днями сидів у дерев'яному сараї і годував тварин.
Андрійко був здивований. Які тварини? Ельфріда не знала, як вони звуться по-польськи. Кролики? Ні. Менші, ніж кролики, маленькі. Чорні з білим.
Навіщо? Жінка розвела руками. Хаузгофер був немолодий, нежонатий. Може, це вплинуло на його розум. Вона голосно засміялася. В Івішках тоді жило десять родин, самі мазури. У Ельфріди був тут навіть кавалер. Але коли вона приїхала наступної весни, її вже не пустили. Всіх мазурів вивезли до Німеччини, а звідти приїхало п'ятнадцять родин німців. Навіть есесівці були. Вони вже тоді ходили, як чорти, в чорних костюмах з черепом…
— Крюгер? — спитав Андрійко.
— Так, так! Це був їх найголовніший. Тут, у сусідньому будинку жив. Побудували собі за рік перед війною. А решта німців мешкали там, у гірших будинках. Це вони працювали в маєтках. Тутешніх не брали…
Побачивши цього Крюгера, Ельфріда відразу поїхала додому. Вона вважала, що в таких випадках краще бути подалі. Але кавалера свого знайшла, і вони навіть побралися. Він прийшов до неї на хазяйство, ген, під Ожиш.
Жінка почала досить докладно розповідати про своє подружнє життя. Насилу Андрійко перевів її увагу знову на Гожиялки.
Вона більше там не була. Знає, що під час війни тут тримали навіть солдатів. Мабуть, чоловік двадцять. На озері у них були моторки. Вона розпитувала чоловіка, що вони тут робили.
— Ну? — запитав Андрійко. — А звідки йому знати, його ж тут не було!
— Е! Мій чоловік усе знає!
— Не може бути! Значить, він знає, що цей Хаузгофер робив в Гожиялках?