— Певно.
— Ну, що?
Ельфріда нахилилась і сценічним шепотом відкрила таємницю.
— Годував нутрій!
Андрійко хотів засміятися. Насилу стримався. Ельфріда презирливо подивилася на нього.
— Так, так, хлопче, нутрій. І цих, як їх, норок! І взагалі тварин! Лисиць, борсуків!
— Для зоопарку?
— Ні! На хутро!
— Звідки ви знаєте?
— Це чоловік знає. Коли їх звідси виганяли, то сказали, що тут буде важливе господарство. Годуватимуть тварин на хутро. Найкращі спеціалісти, казали, мають приїхати сюди з Берліна, з Мюнхена, для них потрібне житло. А тому що в мазурів для цієї роботи надто грубі руки, їм треба звідси виїхати. Дали їм за це, здається, по кілька тисяч марок…
Андрійкові розхотілося сміятись. Виявилося, що базікання Ельфріди краще тримається купи, ніж це здавалося спочатку. Справді, якщо дорогі хутра, на експорт…
Він відчув якусь нудоту. Таємниця виявилась такою прозаїчною, що не варто навіть розповідати про неї панові Бальбінському…
Одне здавалося дивним у цій розповіді.
— Пробачте, ви казали про лисиць?
— Авжеж!
— І борсуків?
— Авжеж!
— Це теж на хутро?
— Цього я вже не знаю.
— Але ви точно знаєте, що борсуки?
— Звичайно!
— Звідки?
— Чоловік розповідав. Тут борсуків багато по лісах. І він спіймав трьох молодих. Ще до того, як його виселили. Так цей Хаузгофер усіх трьох купив у нього. Навіть добре заплатив. І взагалі розводив кролів, зайців, білок.
— То, може, все це для зоопарку?
— Е, ні. Найбільше, кажу, нутрій. І якби для звіринця, то навіщо солдати і есесівці?
Андрійко попрощався з Ельфрідою, бо хазяйка вже підганяла його: молоко, мовляв, прокисне, довго балакають.
З бідоном молока він вирушив додому. Суламіф, якій, здається, не пощастило використати візит у село, в меланхолічному настрої дріботіла позаду.
На луках імла вже зникла, ставало жарко.
Андрійко завернув до палацу. Раптом поміж кущами вільшини хлопець побачив білку.
Суламіф його випередила. Невідомо чого, обоє стрибнули в кущі. Білочка, немов її підхльоснули батогом, зникла в гущавині і незабаром з'явилася на верхівці найближчої сосни, такої ж рудої, як і вона сама.
Суламіф майже беззвучно гавкала, барабанячи передніми лапами в дерево. Андрійко, задерши голову, дивився на безтурботну білку. Звірок також дивився на них чорними бісеринками очей. Було в них трохи здивованості, трохи презирства: чого хвилюються ці земні істоти, ніби вони можуть спіймати її!
Раптом Суламіф перестала гавкати і, підібгавши хвіст, опустилася на землю. Андрійко злякано оглянувся. В кущах нікого не було.
Тільки здалеку, з стежки, яку він щойно покинув, долинали до нього дивні, знайомі і незрозумілі звуки: там, тихо поскрипуючи, щось швидко летіло, точнісінько так, як тоді, коли він тікав од переслідування.
Хлопець мовчки стояв, а біля його ніг розпласталася оніміла Суламіф. А коли Андрійко, нарешті, опам'ятався і вийшов крадькома на стежку, там нікого вже не було.
Андрійко рушив додому, насилу стримуючись, щоб не побігти, так він поспішав поговорити з паном Бальбінським. Йому здавалося, що саме тепер треба якнайскоріше відвідати сторожку.
Віддавши молоко Агнешці, він побіг у палац. В цей час тут було ще тихо. Всі нормальні люди встали, а прекрасна Неллі ще не показувалась.
Мокрий від поту, запилений, Андрійко вбіг на сходи. На дверях кімнати висів великий замок. Хлопець помацав рукою на підвіконні, де в перші дні ховали ключ. Рука стала сіра від пилу, наче миша. Ключа не було.
Він оглянув сходи, зазирнув у щілини. Ключа не було. Ясно; хлопці забрали з собою ключ, щоб досадити йому, примусити його покірливо просити, перепрошувати.
Сердитий, він помився під насосом у крижаній воді і, розмахуючи руками, щоб швидше висохли, побіг до Бальбінського.
Андрійко постукав і ненароком натиснув клямку. За дверима почулися кроки. Заскреготів ключ. Андрійко відступив: такий дивний вираз мали очі Бальбінського. Вони здалися хлопцеві сірішими, ніж звичайно, важкими, сумними. Але це тривало якусь мить.
— А-а, це ти, — сказав Бальбінський. — Заходь.
Він замкнув за ним двері, підвів хлопця до столу, посадив на стілець. Сам згорнув якісь папери, сховав у ящик, сів, закурив.
— Вас дуже, цікавлять ці Гожиялки? — почав Андрійко.
— А що? — Бальбінський підвів голову, і щось темне промайнуло в його очах.
— Бо ви так розпитували… — Андрійко трохи розгубився. — Що тут було при німцях, так?
— Так чи ні, про що йдеться? Кажи! — Бальбінський стиснув губи. Він був спокійний і холодний.