Вони йшли швидко, поспішаючи до лісу, в холодок. Ллє сосни були надто нагріті, тінь стала прозора, пахла смолою, була майже така гаряча, як сонце над озером.
До першого озера Андрійко йшов упевнено. А коли побачив його — неспокійно зупинився.
— Здається, сюди! — промурмотів він, показуючи на стежку, що вилася поміж кущами.
— Сюди? Напевно? — Бальбінський постояв хвилину. — Ти не помиляєшся?
Андрійкові здавалося, що ні, і його супутник рушив за ним. Нарешті вони залізли в таку гущавину, що довелося зупинитися.
Повернулися до озера. Тут було кілька стежок. Бальбінський велів Андрійкові пригадати послідовно етапи нічної мандрівки, а сам присів і почав щось малювати на піску. Коли Андрійко скінчив, Бальбінський зробив останню риску і підвівся.
— Ясно, — сказав. — Сюди!
Тепер вів уже він. Андрійко йшов слухняно, але знову не пізнавав місця, які вони проходили. Він почав навіть скаржитися, що вони знову заблудили, коли раптом з лісової хащі вийшли прямо на алейку з молодими сосонками. Андрійко зупинився. Це виглядало як чародійство.
— Як же це?.. — прошепотів він. — Яким чудом?..
— Що? Що ми не заблудилися? — Бальбінський засміявся. — У нас, етнографів, свої засоби. Я тебе дуже уважно слухав і намагався зорієнтуватися на місцевості. Не таке вже складне діло, навчу тебе колись…
Вони пішли алейкою. Все навкруги було зовсім іншим, ніж в ту страшну ніч!
Правда, і тепер ця сторожка була трохи загадковою. Незважаючи на сонце, спеку, світло і живі радісні барви дерев, садиба справляла якесь незвичайне враження.
Ось як це виглядало вдень. Подвір'я — щонайбільше тридцять метрів завширшки. Праворуч будинок, оточений кількома старими дубами і одною напівзгнилою осикою. Чорні балки, навхрест вмуровані в цеглу, викришилися. Звичайно, не лишилося й сліду від дверей, віконних рам, навіть одвірків. Порожньо зяяли віконні провалля, в їх півтемряві видно було зруйновані печі, що купою цегли підіймалися з обох боків внутрішньої стінки. Кілька поколінь осик встигло вже вирости навкруги, більш живучі росли просто в хаті, вихиляючи з вікон довгі бліді стебла.
Перед вікнами колись були клумби. Тепер тут буяла кропива. Величезні, на зріст людини, зарості цього бур'яну перед будинком майже зовсім затоплювали своєю чорною зеленню кущі здичавілих троянд і бузку.
Ліворуч стояли дві цегляні господарські будівлі, теж без дверей, навіть без дахів. Там осика показала, на що вона здатна! Цілі легіони струнких осик п'ялися до сонця, розкидаючи над стінами свої крони. Подвір'я теж було затоплене наймолодшим, тогорічним поколінням осик, що не досягало ще й колін, але було густе, з по-дитячому великим нерухомим листям.
Андрійко стояв поряд з Бальбінський, занімівши від власних почуттів, в яких найбільше було суму, немовби осінь уже завітала на землю.
Тихо. Не чути ні птахів, ні бджіл. Тільки легенький вітерець колихав осикове листя, і воно шелестіло, наче сипалися на землю сторінки розірваної книги.
— Ну, Шерлок Холмс! — сказав нарешті Бальбінський. — От ми на місці. Починай своє слідство.
Андрійко переступив з ноги на ногу. Тепер, коли здійснилось його бажання, хлопець не знав, з чого починати.
— Це ж тут твоє «ядро темряви», — говорив Бальбінський. — Ну, давай досліджувати. Де ти чув свого невидимого переслідувача?
Це було праворуч, біля житлового будинку. Андрійко чув кроки, звичайні людські кроки, наче хтось ішов по рівній, добре знайомій дорозі. Чув ці кроки біля самого будинку. Він бачив тепер, що будинок потопав у зелені осик і кропиви. Але нічого не говорило про те, що хтось пробирався крізь зарості…
Може, примарилось йому в той дивовижний передсвітанковий час? Хлопець одвернувся, глянув на стежку, якою тікав уночі. Він нічого не розумів.
— Ходімо! — Бальбінський злегка підштовхнув його. — Де ти стояв тоді?
— Приблизно тут, — прошепотів Андрійко.
— А ці кроки?..
— Там, — показав він на дім.
— Було темно?
— Так. Місяць уже майже зайшов. Великі тіні на подвір'ї. Небо за деревами трохи світлішало.
— Цікаво. Може, ти просто в темряві не помітив того, хто йшов?
— Сам не знаю. Може, мені все це привиділось?
— Я ж тобі зразу казав! Чому ти подумав про це тільки тепер?..
— Бо… ці зарості. — Андрійко показав на будинок і хащу біля нього. — Я не чув, щоб хтось пробирався, кроки були такі, наче хтось просто йшов по рівній землі…
— А… — пан Бальбінський махнув рукою. — Це ще не доказ. Ходімо ближче.
Вони пішли. Стежка, яка вела їх досі, тут уривалася, наче відрізана ножем. Насилу дісталися через зарості кропиви до зруйнованого ґанку.