Тільки тут починався справжній осінній сум. Дах і стіни збереглися, тому всередині панувала своєрідна зеленувата темрява. Біля вікон, на підлозі з'явилися перші подушечки моху. Підлога зовсім прогнила, і коли Бальбінський ступив за поріг, його нога занурилась до кістки в порохно. З сусідньої кімнати почулося заклопотане попискування: то тікала перелякана сім'я пацюків.
Заходячи всередину, Бальбінський кілька разів махнув палицею, і вона вкрилася шаром м'якого, сірого павутиння, яке густо затягнуло вхід. І ця друга кімната була порожня. Досить було глянути на те, що залишилося від підлоги, щоб переконатися, що тут роками не ступала людська нога.
Вони заглянули ще в третю і четверту кімнати. І там була така ж пустота, порохно, павутиння.
— Може, на горищі? — спитав Бальбінський.
Вийшли на подвір'я. Не видно було ні сходів, ні драбини. Бальбінський раптом схопив Андрійка і, мов дитину, поставив собі на плечі. Хлопець побачив чорний отвір горища, затягнутий товстим шаром павутиння, в якому, наче засохлий листочок, висів мертвий метелик.
— Ну? — спитав Бальбінський.
— Ні, нічого тут немає! — Андрійко опинився на землі. — Ну й силач ви! — сказав він, задираючи з подивом голову.
— Скоріше це ти кволий. А підвали?
Але підвалів тут взагалі не було. Вони зайшли ще в хату, тупотіли ногами по трухлій підлозі, легіони мокриць і павуків у паніці тікали з усіх щілин, але замість підвалу під підлогою була тільки двадцятисантиметрова пустота, ідеальний притулок для мишей і пацюків.
Андрійко зиркнув через вікно. Там одразу починався ліс: низенькі напівзасохлі вишеньки, далі буйні берізки і осики. Трава була висока, ніяких слідів людини.
Вийшли на подвір'я. Після спертого вологого повітря мертвого будинку подих вітерця, сповнений запахом розігрітої смоли, здавався чудовим.
— Тепер до будівель, — сказав Бальбінський.
Андрійко похитав головою.
— Це мені привиділося. Не варто гаяти часу.
Бальбінський уважно глянув на нього.
— Ну, як хочеш… Можемо вернутися. Тільки щоб ти мені більше не докучав з цим «ядром темряви».
— Ні, ні… тепер я бачу…
І, справді, побачив. Глянув на будинок, потім раптом скочив.
— Що з тобою? — вигукнув Бальбінський.
Андрійко вже був біля входу.
— Подивіться! — крикнув він.
І рушив біля самої стіни. Кущі не доходили до стін, залишаючи досить широкий простір, де вільно могла пройти людина.
Чи були тут сліди? Андрійко аж став навколішки, нахилився до землі. Жалкував, що не має з собою лупи, необхідного атрибута кожного детектива.
Земля була утоптана, посипана битою цеглою. Крім моху і трави, тут не росло нічого. Він підвівся і, схилившись, рушив уздовж стіни.
— Ну, ну! Дуже цікаво! — вигукнув з подвір'я пан Бальбінський. — Шукай, шукай уважно!
Андрійко дійшов до рогу, звернув і відразу зупинився. Стежка була завалена купою сухих гілок ялівця, осики, ліщини. Далі йти неможливо.
— Ну, що там? — крикнув Бальбінський.
Андрійко не відповів. Він стояв, дивлячись на цю купу. За хвилину почув кроки.
— Он що! — сказав Бальбінський. — Цікаво! Ти вже думав, що з'ясував таємницю невидимих кроків, а тепер загубив слід!
Андрійко кивнув головою.
Справді, доріжка попід стіною була досить широка, щоб цілком вільно йти нею. Це навіть пояснює, чому не видно було того, хто йшов: його приховували кущі. А тимчасом ця купа гілок… Так, дуже цікаво. З якого боку наближалися кроки? Звідси, від цієї купи, чи від дверей?
Андрійко дивився в землю.
— Звідси… — нарешті сказав він глухо.
— Все-таки тобі привиділося. Слухова галюцинація на грунті загального напруження нервів. Бо, сам розумієш, через цю купу ніхто не міг пройти, не наробивши шуму. Так же?
Андрійко кивнув головою.
— Ану, глянь, що там далі, за цим хмизом.
Він підсадив хлопця, узявши під руки. Андрійко побачив буйну траву, якісь кущі, дерева. Ніякої доріжки не було. Наче вона закінчувалася цією купою.
— Ходімо! Вже пізно! — сказав Бальбінський, ставлячи його на землю. — Ну, що? Є там якісь сліди?
Андрійко заперечливо похитав головою. Пішли. Бальбінський попрямував до першої з краю руїни.
— А чого туди? — спитав Андрійко.
— Якщо ми прийшли сюди, то повинні все оглянути дуже старанно.
Насилу залізли в хащу осик, але вона була така густа, що людина не могла б пробратися тут, не поламавши жодної з них. Тому вони відступили.
Був ще сарай. Тут теж розрослися осики, але було трохи просторіше. В кутку вони знайшли виламані колись двері. Бальбінський почав їх піднімати. Важкі, трухляві.