Ну й риба! Це теж була краснопірка, тільки ще більша. Здісь зціпив зуби. Потім різко потягнув до себе, риба з розгону перелетіла на другий бік човна. Ці кілька секунд здалися Здісю огидним сном. Тільки тоді, коли риба впала на дно човна, його охопила хвиля дивної, досі незнаної втоми. Хлопець витер обличчя і задивився на товсту темно-золоту рибу. Вона була, мабуть, на чверть довша від спійманої перед цим, але така широка і товста, що важила майже в чотири рази більше.
Здісь одвернувся від своєї чудової здобичі, бо йому вже не терпілося піймати щось більше! Ще більшу рибу!
Закинув вудку. Хвилину почекав. Ні, ця була менша. Але була! Тремтячими від поспіху пальцями він насаджував принаду, закидав вудку в очерет, лютував, коли заплутувалася волосінь, і потім пересував човен далі, в глиб очерету.
Скільки часу вже минуло?
Чимала купка золотих краснопірок, червоно-зелених окунців, сріблястих пліток лежала в човні. Спека все дужчала, риба втратила свої свіжі барви. Котра година? У Здіся не було часу глянути на годинник. Велика краснопірка все ще лишалася найбільшою. Хлопець дбайливо відсунув її в тінь, щоб не пекло сонце.
Раптом Здісь помітив, що в банці залишився тільки один черв'як. Він насадив його, не розуміючи, куди ділася решта. Знову закинув вудку. Поплавець поволі рушив.
Здісь підсік, і серце його знову завмерло: вудка була важка. Здісь ніс її до човна обережно, як дорогоцінний кришталь: ця краснопірка була ще більша!
Хтось гукнув його. Здісь не чув. Відчепив рибу і зважив її на витягнутій долоні. Важка! Він хотів порівняти її з тою, ступив крок…
Риба раптом стрибнула, Здісь захитався, мало не полетів у воду. Краснопірка вирвалася з руки і з розгону плюхнулась у воду.
— Здісю, йди снідати!
Він стояв, дивився, нічого не розуміючи. Почув тільки тоді, коли його покликали втретє. Глянув на годинник — дев'ять! П'ять годин сидів він у цьому очереті!
Принади вже не було. Треба було повертатися. Здісь був зовсім розбитий. Він дивився на рибу в човні, але та, що втекла, оволоділа всіма його почуттями й думками, і, незважаючи на великий улов, хлопцеві здавалося, що він зазнав поразку.
На пристані стояв Куцик. Побачивши похмуре обличчя Здіся, він ще здалека почав глузувати з нього.
— Звичайно, знаменитий рибалка чекав в очереті, доки ми скінчимо косити, а тепер розповідатиме про неввічливих рибок, бо жодна до нього не завітала!
У Здіся покращав настрій, але вираз обличчя лишився той самий. Хлопець навіть додав похоронним голосом:
— Ну, якщо так не везе… Кажу тобі, одна була ось така!.. — Він відміряв на руці півметра.
— Аякже, аякже! — перебив його Куцик. — У тебе скоро будуть синяки від такого міряння! А все-таки ти свиня, що прогулюєш.
— Слово честі, Агнешка плаче! Я ж для вас!
— Тільки не викручуйся! Якби ти хоч одну рибку зловив, я махнув би рукою. А так… Вдруге вже не викрутишся.
Тут Куцик побачив на дні човна золотисту сріблясту, червоно-зелену купу. Він замовк, навіть став на коліна. Куди її покласти? Нарешті Здісь наламав вербових гілок, і хлопці почали низати на них рибу. Ця робота тривала добру чверть години.
Агнешка ахнула, побачивши такий улов. А Здісь залишив їй рибу, вдаючи зовсім байдужого, наче з дня народження він тільки те й робив, що рибалив.
Хлопці пішли назад. Під широким кущем диких порічок зустріли Войтека. Він не хотів вірити, певен, що Куцик глузує.
Потім хлопці вирішили піти скупатися. Вони зупинилися біля палацу. Була глибока тиша, ніякого вітру. Тільки бджоли дзижчали в розквітлих липах, і здавалося, що від сонячного проміння тремтить повітря. І ще щось наче гуркотіло десь далеко, але так тихо, що хлопці скоріше не чули цього звуку, а якось відчували під ногами.
Войтек задер голову і глянув на башту. При цьому у нього було таке обличчя, що Куцик спитав:
— Що з тобою? — Він обернувся і теж подивився на башту. — Щось у нашій кімнаті?
— Ні, вище. Та це дурниці. Мені привиділося.
— Що?
— Що хтось звідти виглядає.
— Справді?
— Та ні, привиділося.
— Ходімо, подивимося.
Здісь позіхнув, і Войтек ще раз заявив, що йому привиділося. Куцик не наполягав.
Всі троє попрямували на пляж. Там були обидві жінки. Хлопці довго купалися, потім загоряли, знову плавали. Нарешті пішли обідати.
— А де четвертий? — спитала Агнешка. — Ваш малий?
— Граф? Ще спить, — заявив Войтек.
— І просить, щоб йому обід до ліжка принесли! — додав Куцик.