Хлопці заспокоїлися. Не втік. Вони дивились один на одного, здивовані і щасливі. Здивовані тим, що могли так безжалісно ставитися до свого слабшого товариша. Щасливі тому, що не сталося нічого непоправного.
— Може, ми й справді трохи різкувато, — почав Здісь.
— Ну, досить! — кинув Войтек. — Навіщо тепер виправдуватись!
Вони зійшли вниз з Люциною, яка, мабуть, теж заспокоїлась. За ці десять хвилин буря дозріла. Коли вони вийшли з палацу, чорне чоло хмари саме доторкнулося до сонця. Світ раптом зовсім змінився, зелень дерев стала попелястою, шибки сліпуче заблищали, квіти глоду побіліли. І чорнота хмари набула такої важкої глибини, що навіть вигляд її пригнічував.
Вітер стих. Усе стихло. Тільки піднявши голову, можна було побачити шалений біг хмар. Ця тиша і те, що хмари мчали без найменшого подиху вітру, було особливо зловісним. Здавалося, що ця набухла чорнильна темрява от-от завдасть землі жахливого удару.
Вони стояли, задивившись на це дике видовище. За три секунди хмара проковтнула сонце.
Осики першими відчули вітер, що мчав на Гожиялки. Їх листя кілька хвилин неспокійно шелестіло, а потім між стодолами на подвір'я ввірвалися перші потоки вітру.
Злетіло догори сміття, папірці, листя.
Грюкнули двері. Вітер бив в обличчя, на зубах тріщав пісок. Примружуючи очі від пилу, хлопці повернулися, побігли до квартири Сикусів. Вони саме вбігли на сходи, коли в саду тріснуло і повалилося на землю якесь трухле дерево.
Одночасно спалахнула блискавка. Прекрасна Неллі злякано заверещала. Не встиг Войтек зачинити за собою двері, як грім струсонув усе навколо.
Перша важка краплина стукнула в шибку.
Красуня з кінським обличчям кричала в сусідній кімнаті. Люцина побігла туди, і вереск одразу вщух. Хлопці стояли перед скляними дверима.
Злива сікла землю безліччю сріблястих ударів. Краплі були такі великі, що спочатку здалися градом. Невпинний шум, гуркіт, тремтіння… Все стало якесь сиве. Липи поблизу затуманились, трава стояла прибита, стоптана дощем, небо з чорного перетворилося в перлисто-сіре.
— Ну й буря! — захоплено зітхнув Здісь. — Чудово!
— Добре вам тут захоплюватись! — сказала Люцина, входячи в кімнату. — Ви б спробували, як це приємно там! — Дівчина показала на озеро. Хлопцям неважко було зрозуміти, про кого вона думала.
— Е, там! — махнув рукою Здісь. — Пан Бальбінський старий моряк, вони, напевно, давно сховалися на якій-небудь пристані.
— Ось він! — гукнув Куцик, кидаючись до вікна. — Ось він, ось!
Через парк біг Бальбінський. З-під його ніг били фонтани води. Він мчав, перестрибуючи через кілька східців одразу. Куцик широко відчинив двері.
— Скоріше, скоріше!
Подув свіжого повітря приніс запахи липового цвіту. Впало кілька теплих краплин. Двері зачинилися.
Бальбінський задихався, він був мокрий від дощу й поту, з нього парувало.
— Ну, слава богу! — крикнув Куцик.
— А той де? — спитала Люцина.
Бальбінський, важко дихаючи, сперся рукою об стінку.
— Ну й налякали ви панну Люцину, щоб вам! — віз далі Куцик і подивився на город. — А де той?
Бальбінський хитнув головою, обтрушуючись якось по-собачому.
— Пробачте, я побіжу переодягнусь, — сказав він нарешті. — На мені рубця сухого немає.
— Чому він так затримався? — Здісь підійшов до дверей.
— Хто? — спитав Бальбінський.
— Ну, ваш приятель.
— Андрійко?
— Так!
— А куди він подівся?
— Як це куди? Ми вас питаємо!
— Що таке? Чому це я повинен знати?
— Ви ж разом з ним…
— Нічого подібного!
— Як, хіба ви не взяли його з собою на байдарку?
— Я зовсім не був на байдарці!
В кімнаті стало тихо. Тільки чути було, як з одягу Бальбінського на підлогу падали важкі краплі.
— Чому ви так дивитесь? — розгубився Бальбінський. — Слово честі, я зовсім не був на байдарці! Я ходив на прогулянку… зовсім в іншому напрямі. Був у лісі…
— Без Андрійка?
— Авжеж.
— І ви його ніде не бачили?
Бальбінський знизав плечима. Помацав кишені, витягнув коробку мокрих цигарок. Люцина почастувала його своїми.
— А що, власне, сталося? — спитав, затягнувшись кілька разів, Бальбінський.
— Андрійко десь запропастився.
— Як? Давно? — Щось змінилось в його обличчі, він занепокоївся. — Що ви кажете? Він поїхав додому?
— Ні. Чому ви так думаєте?
Бальбінський заспокоївся.
— Нічого, так тільки… Давно він зник?
— Принаймні дві години тому…
— Добре, добре. Це ще не страшно. Пробачте, я промок…
— Але ж, — сказала Люцина, — вашої байдарки теж нема.