За чаєм, звичайно, розмовляли і вихвалялися. Куцик почав розповідати чудеса про свої подвиги в плаванні. Можна було подумати, що, по-перше, він сам скочив у воду, щоб потренуватися, по-друге, що він сам наздогнав «Аталанту», а не вона, завдяки відчайдушним маневрам Люцини, підібрала його.
Тоді й інші двоє почали хвалитися: Здісь — тим, що він перший побачив утопленика, а Войтек — що попередив про мілину і вилаяв тих типів.
— Яких типів? — спитав Сикус.
— Було там два з яхтою. Один сивий, лисий, пузатий, а другий високий, з волоссям, як у папуаса.
— Ну, ну? — зацікавилася прекрасна Неллі. — Де вони?
— Сіли на мілину біля того берега, — він махнув рукою перед собою.
— Ну й що?
— А, дурниці, — вставила Люцина. — Вони сказали нам про Андрійка.
— Вони бачили його?
— Бачили. За ним ішла яхта цих наших піратів.
— Он як! — вигукнув Бальбінський. — Цікаво!
— Що саме?
— Нічого, нічого, дурниці. — Бальбінський розгубився, витягнув цигарку.
Його розгубленість була така помітна, що розмова обірвалась і всі глянули на етнографа.
— Нічого, дурниці, — повторив він. — Просто Андрійко дуже не любив цього… ну, цього з червоною хусткою.
— Справді? — здивувалася красуня з кінським обличчям. — Не розумію. Такий милий, гарний юнак, його подруга, справді, якесь опудало.
— Любив чи не любив, але якщо вони йшли за ним, то на випадок чого мусили його врятувати. Так же? — Людина подивилася на Бальбінського.
Той нічого не відповів, затягнувся цигаркою.
— Звичайно, звичайно! — вигукнув раптом Сикус.
— Авжеж! — додав Бальбінський. Він помовчав хвилину і спитав: — А ті двоє як пізнали Андрійка? Вони розмовляли з ним?
— Ні! Бачили його на вашій байдарці.
— А чому ви думаєте, що то моя байдарка?
— Дуже просто! — не витримав Здісь. — Оранжовий парус.
— Он як! — Бальбінський підвівся.
Здісь і Люцина теж схопилися.
— Що трапилося? — спитав Куцик.
— Трапилося те, що це був не Андрійко!
— Чому ви так думаєте?
— Тому, що я зняв парус. Він у мене в кімнаті. Я боявся Андрійкові давати. Хлопець ще не має достатнього вміння, міг би перевернутись.
— Не може бути! — крикнула Люцина.
Бальбінський мовчки вийшов з кімнати. За хвилину вернувся, несучи в руці згорнутий червоно-оранжовий парус.
— Так і є! — прошепотів Здісь. — Ці типи навіть казали, що там був не хлопець, а дорослий. Тільки ми не повірили.
Люцина повернула бліде обличчя до хлопців.
— Ходімо… — промовила глухо.
— Куди? — спитав Бальбінський. — Буря триває вже кілька годин. Якщо він встиг причалити, то тепер добирається до нас. На яхті ви його не зустрінете. А якщо ні…
Всі мовчали. За вікнами вітер шарпав старі дерева.
— Подивіться самі, — сказав Бальбінський.
Він ступив крок, відчинив двері. Вітер ввірвався в кімнату, і сажа чорною хмарою бухнула з лампи.
— Зачиніть, зачиніть! — заверещала красуня з кінським обличчям.
Усі вийшли на ґанок. Дощу не було, але вітер ще подужчав. Стало значно холодніше, за кілька секунд руки вкрилися гусячою шкірою.
— Брр! — вигукнула прекрасна Неллі. — Напевно, напевно, десь там їде. Ходімо!
Вони повернулись в кімнату. Аргументи Бальбінського були дуже переконливі.
— Може, завтра вщухне, — додав він. — Рушимо з самого ранку. А тепер…
Розійшлися мовчки. В кімнаті хлопців вітер гудів у віконцях без шибок. На підлозі стояли калюжі. Було холодно, мов у псарні. Хлопці поспішно роздяглися. Постіль здавалася холодною, як лід, а насправді була просто вологою. Куцик буркнув «на добраніч».
Здісь, клацаючи зубами і тремтячи всім тілом, згорнувся в клубок і швидко заснув. Уранці він кілька разів прокидався, шукаючи знайомі сонячні каскади, які раніше вривались у віконця. Але тепер кожного разу бачив одне й те ж: брудно-сіре небо, жмені краплин, що сікли підлогу, — біля західного віконця, і розпатлані липи — через східне. Було страшенно холодно. Монотонно шумів вітер, дерева, озеро.
Нарешті хлопці прокинулися. Про сінокіс не було й мови. Після сніданку вони зустрілися з Люциною і Бальбінський. Переміг Бальбінський: він запропонував чекати.
Дуже довго тягнувся цей день, перший мазурський день без сонця. Хлопці швендяли біля палацу. Кілька разів Здісеві здавалося, що він бачить на дорозі тоненьку постать Андрійка. Коли всі повернулись після наради, він навіть крикнув: «Тихо!» йому почулося, що Андрійко кличе.