Перед обідом знову зібралися. Погода анітрохи не поліпшилась. Вітер лютував, обличчя сікла поривчаста злива.
Саме зважаючи на таку погоду, Бальбінський намагався зробити оптимістичні висновки. Він казав, що Андрійко, напевно, перечікує зливу в якомусь селі, бо він поїхав майже в купальному костюмі, без светра.
Тоді Здісеві спало на думку обшукати все узбережжя Снярдв.
— Це ж просто жахливо! — переконував він. — Може, хлопець блукає десь напівголий! Такі ліси! Села вдень із свічкою не знайти. А ми сидимо тут ситі, в теплі…
— Ну добре, — кинув Куцик. — Але як ти хочеш це зробити? На яхті?
Здісь знизав плечима. Це було неможливо.
— Ну то як? Може, в тебе є автомашина?
— Якби був велосипед! — зітхнув Здісь.
— Ну от! — прекрасна Неллі аж сплеснула руками. — Казіку, коли ти, нарешті, приведеш свій велосипед?
Сикус якось особливо глянув на дружину. Хлопці зразу повернулися до нього.
— У вас є велосипед?
Прекрасна Неллі крикнула:
— Ще й який! Німецький! Правда, з східної…
— Ну й що з ним? — допитувався Здісь.
— Ти ж знаєш, люба, що велосипед у ремонті, — ніжно заворкував Сикус і навіть погладив дружину по руці.
— Я мушу сказати, що це неподобство! Вже більше як два тижні…
— Ти перебільшуєш, сонечко. Максимум — тиждень.
— Що ти кажеш, Казіку! Я добре пам'ятаю. Це було… зараз пригадаю… першого липня? Ні, ні, після першого… Може, другого? Так, другого ввечері. Коли ти повернувся з поїздки такий сердитий, пам'ятаєш?
У Сикуса й тепер настрій був не кращий. Він мовчки дивився на своє сонечко з досить недвозначним бажанням, щоб вона, нарешті, закрила свій дорогий ротик.
Прекрасна Неллі якось не взяла цього близько до серця.
— Пам'ятаєш? Ти ще не хотів мене поцілувати на ніч? Я питаю, що з тобою. А ти викручуєшся. Я питаю, куди ти поставив велосипед. А ти сказав, що велосипед зіпсувався, і довелося йти пішки.
— А що з ним трапилося? — спитав Войтек. — Бо я трохи розбираюсь…
— Та нічого, нічого… Щось із ланцюгом! — відповів Сикус.
— Так, може, ми б його оглянули?
— Він у ремонті.
— Де? Далеко? Я б пішов, — запропонував Здісь. — Бо якщо минуло два тижні, так він уже, напевно, готовий.
Зважаючи на їх неввічливі наполягання, Сикус сам виявив готовність піти по велосипед. І справді, після обіду він з'явився перед хатиною Агнешки в непромокальному плащі з капюшоном, ведучи досить справний велосипед.
Здісь вирушив у мандрівку навколо Снярдв.
Години чекання тягнулися страшенно довго. Після обіду знову почався густий дощ. Усі зібралися в їдальні, меланхолійно дивлячись на потоки води, що барабанили в шибки. Були вже присмерки, коли Войтек, вийшовши на подвір'я, побачив на доріжці, що вела з лісу до брами, згорблену фігуру велосипедиста. Вода бризкала з-під коліс, Здісь схилив голову над рулем: він дуже поспішав.
Войтек влетів у їдальню:
— Знайшов, знайшов!
Але коли Здісь зайшов у кімнату, у всіх стиснулося серце.
— Байдарку… — видавив Здісь. Він задихався і не відразу зміг пояснити. — Байдарку викинуло на берег.
Бальбінський схопив його за руку.
— Звідки ти знаєш, що це моя?
— Табличка… — Здісь знову запнувся. — Латка на правому борті. Я помітив…
— Куди викинуло?! — крикнула Люцина. — Ну, в якому місці? Може, біля лісу… то десь блукає…
— Село там є, — він показав рукою на схід, на протилежний бік озера. — В самому селі. Коли я приїхав, вони зразу подумали, що це моя, що її занесло…
— А нічого… нічого більше туди не викинуло? — Бальбінський промовив це майже пошепки.
— Треба в міліцію… — буркнув Куцик.
— Телеграму його батькам… — Здісь опустив очі.
— Вони відпочивають, — сказав Куцик. — Ти що, забув?
— Так, у міліцію… — підтвердила Людина, — Здісь, ти повинен їхати. Там треба обшукати…
— Може, ще обійдеться… Може, його перевернуло біля берега. Байдарку могло віднести далі, а він, може, десь сидить, в іншому селі.
Але Бальбінського вже ніхто не слухав. Войтек навіть зі злістю промурмотів:
— Теж придумали! Шмаркачеві, який навіть плавати не вміє, давати байдарку!
Бальбінський почервонів, витягнув цигарку.
— Я дав, бо не міг спокійно дивитись на його самотність! — сказав він тремтячим голосом. — Я заборонив випливати на середину озера і саме тому забрав парус з байдарки. Так, я визнаю свою частину провини. Але не від вас слухатиму критику. Спочатку оцініть самі себе.
Він одвернувся і пішов у свою кімнату.
— Справді, займіться насамперед самі собою, — обізвалася Люцина. — Що мав робити хлопець, від якого невідомо чому відвернулися товариші?