— «Хрестик»! — промовив Здісь. Потім додав: — Хлопці, він тут щось понаписував.
Тепер усі троє, забувши про холод, оглядали зім'ятий аркушик паперу. Було тут кільканадцять слів, наспіх написаних олівцем. Деякі були перекреслені, кілька рядків зовсім нерозбірливі. Але й те, що їм пощастило прочитати, здавалося, не мало сенсу.
Ось що там було написано:
І. Фанера
а) Радост
б) Подсядло
— Виламана! Ключ
в) рухається
Що з полоненими?
Курки все дохнуть
(одне речення перекреслено дуже старанно)
ІІ. А. ідійотка
б. а в присутності людей дуже ввічливий.
в. Крадіжку приховав
Стеля Стеля!
III. (щось перекреслено)
Хоч би тебе тягнули невидимі кроки
Чому не зразу погодився
Трава не зім'ята
IV. Суламіф його боїться
а) в перший вечір
б) біля мавр, портика
коли танці
в) горище
г) коли цеглина
д) на дорозі розгін
(слово «чорт» перекреслено один раз)
хрестик
Внизу з правого боку було надряпано ще кілька слів, але, крім складу «гро», хлопці нічого не змогли прочитати.
Товариші переглянулись. Войтек скривився.
— Хіба я не казав? Подивіться!
І пальцем ткнув у перекресленого «чорта», в «невидимі кроки», в «хрестик».
— Облиш! — буркнув Здісь. — Більше нічого не бачиш?
— З орфографією у нього теж не все гаразд. Ось! Він показав: «ідійотку».
— А мені щось тут не подобається! — промовив Здісь. — Цей папірець…
— Я бачу, що манії бувають заразливі! — буркнув Войтек. — Ну робіть, що хочете, а я йду снідати.
Коли він пішов, Здісь почав ще запальніше переконувати Куцика. Він твердив, що на папірець треба звернути належну увагу. Що невідомо, чи зникнення Андрійка є тільки нещасним випадком, як це здається на перший погляд.
Куцик слухав його неуважно. Справді, надто хаотичною була вся ця писанина, немов якась гра. Здісь відчував це, намагаючись знайти в ній якесь кільце, щоб зачепитися.
— Стеля! — вигукнув він раптом. — Фанера. Розумієш? Пам'ятаєш, він щось говорив про це!
Куцик не пам'ятав.
— Це ж тут! — крикнув Здісь.
І він кинувся до сходів на горище. Насилу влізли туди. Горище було тісне, темне і порожнє. Тільки пил густим шаром лежав на підлозі, в деяких місцях витертий так, наче хтось повзав на колінах.
Вони зупинилися, схиливши голови — так низько було. Хвилину роздивлялись.
— Нічого немає, — сказав Куцик.
— Нічого, — підтвердив Здісь, розчарований, наче сподівався тут знайти папку з друкованим матеріалом, який би пояснював усі ці події з початку і до кінця.
Потім він глянув у протилежний до входу куток. Там була досить широка пляма більш-менш чистої підлоги.
З правого боку від неї хтось пальцем написав на пилюці: «Підкрадається по сходах, я один».
Хтось? А хто б іще написав такими кривульками!
Здісь стиснув Куцику плече. Вони гарячково шукали ще чогось. Але горище було пусте й німе.
Хлопці мовчки пішли снідати, похмурі, наче змовники. Войтек ще сидів у Агнешки. Здісь хотів йому про все розповісти, але Куцик показав очима на хазяйку.
Хлопці вийшли. Коло палацу вони зустріли Бальбінського, Сикусів, Люцину. Нервово покусуючи губи, вона ламала якусь паличку.
— Хлопці! — гукнула дівчина. — Може, нарешті, можна яхтою.
Всі пішли на пристань. Дощ пройшов, вітер наче трохи вщух, але небо було вкрите хмарами, які здавалися ще темнішими, бо саме визирнуло сонце.
— Нічого не вдієш, — похитав головою Бальбінський. — Дивіться!
З заходу йшла нова хмара. Вітер після короткої перерви знову подужчав.
— Зрештою… — почав Сикус.
Він не закінчив, але всі зрозуміли. Поволі рушили назад.
— До біса! — заверещав раптом Войтек. — Треба щось робити! Послати телеграму, чи що… Де тут пошта?
— В Миколайках! — зітхнула прекрасна Неллі. — По озеру неможливо. Шкода, наш телефон зіпсований…
— Можна з Івішок, — обізвався пан Бальбінський. — Там є телефон, можна подзвонити на пошту, передати телеграму…
— Ходімо, хлопці! — вигукнув Войтек. — Ходімо! Бо я збожеволію.
— Всі троє? — спитав Здісь.
— А які у нас справи? Ну, гайда!