Він хотів їх підхопити під руки, але Здісь вирвався.
— Стривай. Кімната не замкнена.
— А навіщо?
Здісь наполягав, але Куцик багатозначно глянув на нього. Хлопці попрощалися з компанією, яка рушила до палацу.
Зайшовши за сарай, Куцик зупинився.
— Здісь, хай і він знає!
Вони розповіли Войтекові про напис на підлозі на горищі. Войтек очманів. Раптове бажання піти в Івішки було доказом, що він погано переносить нервове напруження останніх днів. Сенсаційне повідомлення товаришів вплинуло на нього ще дужче.
— Ходімо, ходімо! — вигукнув він. — Я повинен сам побачити.
Товариші пішли назад. Вітер дужчав, і хмари незабаром розійшлися. Стало ще холодніше.
Хлопці пройшли через мавританський портик у башту і одразу полізли на горище.
Обережно, щоб не замазати слідів, які тут залишились, пробралися в куток. Зупинились, і Войтек, мимоволі переходячи на шепіт, прочитав: «Підкрадається по сходах, я один».
Він помовчав, а коли почав говорити, голос був хриплий, глухий.
— Хлопці! Я був сліпий…
— Тихо! — стиснув йому лікоть Здісь.
За вікнами шумів вітер, десь скреготіли поламані віконниці, потріскували великі дерева. А проте крізь цей шум усі троє почули саме те, про що незграбний Андрійків палець написав на пилюці.
Хтось підкрадався по сходах. Вони чітко уявляли собі, як невідомий вагається, прислухається, обережно мацає ногою наступну сходинку.
Хлопці переглянулися. Вони й хвилини не сумнівались у тому, що відбувається, бо дуже свіжим був щойно прочитаний на підлозі напис.
Тільки Войтек, який просто із шкури ліз, щоб компенсувати свою недавню недовірливість, зробив крок до сходів, щоб скочити, піймати, приперти до стіни того, хто підкрадався.
Куцик затримав його. Наказуючи поглядом додержувати тиші, він вказав пальцем в один і другий бік прикритого фанерою отвору. Всі троє присіли, намагаючись втиснутися в низькі заломи горища. Прислухалися.
Черговий шквал пройшов, брязкіт недобитої шибки стих, і кроки на сходах було чути дуже добре.
Хвилин десять тривала мандрівка незнайомого по сходах. Брязнула клямка, поволі відчинилися двері. Здісь уявляв собі цілком яскраво, як до їх кімнати заглядає обличчя… Чиє обличчя? Хтось із знайомих, з тих, які щодня зустрічалися?.. Чи, може, чужий? І чого, чого, в дідька, йому треба від них?!
Як поволі відчинялися двері! Це той, хто не завагався усунути Андрійка! Отже, тут ідеться не про абиякі справи. Хто, хто ж це такий? Раптом Здіся осяяло: невідомий прийшов саме тоді, коли кімната лишилася незамкнена, а вони мали піти в Івішки.
Хтось із тих чотирьох, з ким вони півгодини тому говорили про пошту!
Його охопило таке нетерпіння, що він виставив руку, щоб одсунути фанеру і глянути…
Куцик так страшно глянув на товариша, що Здісь підкорився. Хлопці прислухалися.
Хтось поволі ходив по їх кімнаті. «Що він шукав? По звуках, які долинали знизу, Здісь намагався розшифрувати, що там робиться. Їх речі? Чи це чемодан пересунули? А може, то шелестіла солома в матрацах?
Шурхіт був тихий, беззвучний. Ось, наприклад, це напевно шелест паперу, шелест сторінок книжки. Стук — це ставлять її на місце. Невже когось цікавила шафа без дверей? Дивно!
А тепер завищали залізні дверцята грубки. Що це, невже хтось знає, що саме там лежить зім'ятий в кульку аркушик паперу з шарадою Андрійка?
Знову обережні кроки. Може, вже виходить? Ні, тихенький стукіт. Так, наче лікар вистукує груди.
Стукіт поволі посувається. Хлопці чатують біля входу на горище. Вже і Войтека пожирає нетерпіння. Він намагається пояснити жестами, що непрошений гість може піти собі, зовсім не. заглянувши в пастку, яку вони підготували, значить треба блискавично зірвати фанеру і стрибнути зверху прямо йому на шию.
Куцик беззвучно б'є себе по лобі. Він пояснює — так само жестами: у невідомого може бути зброя. Тільки несподіваність — їх єдиний шанс.
Стукіт внизу стих. Настала хвилина абсолютної тиші. Хтось міркує, що робити далі. Нарешті знову кроки. Вже не такі, рішучіші, майже поспішні.
Дві секунди непевності. Піде наверх чи вниз?
Невідомий вирішив. Скрипить дерев'яна драбина. Голови хлопців схиляються. Їх руки самі простягаються вперед, готові схопити непрошеного гостя.
Ось фанера починає підніматися, чиясь рука показується з-під неї. Фанера зсовується вбік. З'являється голова, плечі. Куцик, скрикнувши, стрибає. Здісь і Войтек — за ним.
Шум. Усі котяться по драбині вниз. Три хвилини запеклого бою. Непрошений гість не здається, виривається, відкидає їх, наче дикий кабан, на якого напали гончаки. Але хлопці тримають його за шию, висять на руках, скручують їх назад.