Бальбінський затягнувся цигаркою, трохи помовчав, дивлячись на спалений сонцем невеликий скверик. Нарешті він знову почав:
— Знаєте, це свідчить про те, що Гітлер досить тверезо оцінював тоді ситуацію на фронтах. Він знав, що не витримає й року. Тому й не хотів, щоб дізналися й про цей жахливий факт…
— Невже справді це було так жахливо? — недовірливо прошепотів Андрійко.
— Мій любий! Під час першої світової війни втрати від висипного тифу і звичайного грипу або іспанки, як тоді його називали, були набагато більші, ніж втрати на фронті. Адже обидві ці хвороби вже були відомі. І, незважаючи на це, мільйони людей стали їх жертвами. А Хаузгофер намагався вивести новий вид вірусів, які б викликали епідемії, досі зовсім невідомі. Звичайно, це було б набагато гірше для людства…
— Але це ж, кінець кінцем, вдарило б і по німцях?
— Здається, Хаузгофер повинен був розробити комплекс захисних засобів. Хоч, власне кажучи, наприкінці Гітлер дбав уже тільки про те, щоб залишити цей світ з якнайбільшим шумом. Доля його народу важила для нього дуже небагато.
— Розумію! — крикнув з певним запізненням Куцик. — Це тому й здихали корови…
Войтек плеснув його по плечу.
— Так, коли їх перевели у новий корівник! — додав Андрійко. — Мабуть, якісь види цієї зарази проіснували кілька років!
— Певно, завдяки різним тимчасовим господарям, — сказала Люцина. — Може, через пацюків.
— І кури… ага… — Куцик не переставав дивуватися.
— Зробимо дезинфекцію, — сказав Бальбінський.
— В усякому разі це буде нам наукою, щоб ми так легко не відкидали «бабське базікання», — додав Андрійко. — Хай воно й не пояснює певних явищ, але помічає їх! І хоч би тому варте нашої уваги.
— Дивіться, як це чудово сформульовано! — звів погляд Бальбінський. — Маєш рацію, хлопче. Ми дуже легко завчили кілька готових формул. А вони частіше затушовують факти, ніж пояснюють.
Він підвівся і кинув цигарку.
— Ну, в мене все. Питань немає?
Всі мовчали. Нарешті Куцик сказав:
— Ні, дякуємо. Це все. До побачення.
— Стривай, стривай. У вас немає до мене питань, а в мене є до Андрійка! Як ти додумався, що вхід під автомашиною? Натхнення? Нюх? Чому ти вперся, щоб ми там…
Андрійко почервонів, махнув рукою.
— Дурниці. Просто якась бляха… Почув якийсь скрегіт. У лісі різні звуки, але цей був трохи інший. За сараєм. Звичайний випадок…
— Ну, добре. Прощавайте, хлопці. Вирушаєте далі, так?
— Так, поїдемо. У нас ще цілий місяць! — поважно заявив Куцик. — Тільки залишимося на кілька днів під Пішем…
— Чого?
— Так, різні справи… Треба дати телеграму додому.
— Про що?
— Е, дурниці.
— А ви? — звернувся він до Люцини.
— На жаль, мушу повертатися. Липень кінчається, а за ним і відпустка! Зрештою, після цих переживань… — дівчина замовкла і, щоб змінити тему, атакувала Бальбінського: — А ви збираєтесь відпочивати?
Той хитнув головою.
— На жаль, повертаюсь до Гожиялок.
— Як? Чого?
— Це ж тільки для вас справа закінчилась, а для мене — ні. Найважче попереду.
Всі здивовано дивились на нього.
— Що з того, що ми спіймали Крюгера? Адже в нього немає звіту! Присягається, що не знайшов його.
— І не каже, де той міг сховати?
— Сказав. Але я десять днів шукав у Гожиялках і не знайшов. Ми питали його, чим займався Хаузгофер після двадцятого липня, сподіваючись, що зможемо зробити з цього кращі висновки, ніж він.
— Ну і?.. Чим займався Хаузгофер?
— Був зовсім пригнічений. Сидів днями у своєму кабінеті. Майже нічого не їв. Тільки раз поїхав кататися на яхті по озеру. Це навіть дивно…
В цьому місці Андрійко скрикнув, просто скрикнув. Усі подумали, що він знепритомнів, так у нього побіліло обличчя. Почали смикати його, хтось побіг по воду.
— Чортів Острів! — сказав він. — Ах, який дурень, який дурень!
— Хто? — допитувалися всі.
Андрійко не відповідав. Він нахилив голову і опустив очі. Тільки через кілька хвилин він розповів про хрестик на карті і, що найважливіше, про купи газет і паперів, які він спалив у ту холодну ніч на острові.
Бальбінський одразу вискочив з кімнати.