Він знову кричить. Схоплюється з місця. В кабіні — якийсь рух. Роздратований Куцик запалює ліхтарик.
— Знову цей шмаркач! Що з тобою?
— Віяло! — кричить Андрійко. — Невільники тут! З віялами!
— Якими віялами!
— Ну, відомо, із страусового пір'я!
— В тебе температура? Знову набрався? — сичить розлючений Войтек. — Його б до лікаря.
— До педіатра! — уточнює Куцик.
ТРЕТІЙ КОШМАР
Третій мазурський ранок знову був теплий, погожий і сонячний. Хлопці вже трохи відпочили, і все було б добре, якби не жахливе становище з грішми. На жаль, тут навіть найкраща погода нічим не могла допомогти.
Вранці провели коротку нараду. Андрійко, якого вже дві ночі переслідували кошмари, зовсім здався і навіть запропонував повернутися. Його, звичайно, висміяли: коли навіть повертатися, то за які гроші?
Майже плачучи, Андрійко крикнув, що треба спіймати піратів і просто попросити, щоб вони повернули частину оплаченого рахунку, або позичити в них гроші. І тут він не мав рації. Не кажучи вже про парубоцьку честь, хлопці не могли прийняти цю пропозицію, бо пірати зникли з Момайн. Вони навіть пригадали, що вже вчора увечері їх яхти не було.
Кінець кінцем, прийняли мужнє рішення: вирушати далі. На тих останні кілька десятків злотих купити найдешевшого продукту — манної крупи. А потім телеграфувати батькам, щоб допомогли. Потім — це означає через декілька тижнів.
— Та й заробити щось можна буде! — сказав Куцик. — Жнива…
— Де ти тут бачив хліб? — вигукнув Андрійко.
— Ну, косовиця. Зрештою, ти сам казав про рибну ловлю і ягоди! Сказано — зроблено. Не кожен же, як ти, після перших труднощів розпускає нюні.
Андрійка послали допомогти Войтекові закупити продукти. Хлопці ще раз обійшли дивне селище. В кооперативі було пусто. Продавщиця крикнула навіть з-за дверей, що нічого немає, але, зиркнувши на чуприну Войтека, яка стирчала більше, ніж завжди, витерла руки об фартух і сказала, що є манна крупа, прокляття молоді і дітей. Купили чотири кіло.
Повернувшись, вони, на превеликий подив, помітили, що яхти немає. Тільки через годину з-за повороту виринув її стрункий силует. Войтек і Андрійко захоплено дивилися, як яхта йшла прямо на них.
— Справжній корабель! — крикнув Андрійко. — Шкода тільки…
— Що, що? — промурмотів Войтек.
— Нічого.
Він хотів сказати, що яхта зачарована, та його вже навчили: краще цього не говорити, навіть жартома.
«Аталанта» причалила досить вдало. Виявилося, що блондин з чорнявою Кристиною вчили Здіся і Куцика робити повороти.
Зразу ж почали готуватися до від'їзду.
— Там! — блондин махнув рукою вліво, в напрямі великого мосту. — Там проходить головний шлях цієї країни озер. Ну, то бувайте здорові! Попутного вітру! Кристино, вилазь, бо вони ще тебе заберуть із собою!
І от почалася справжня подорож. Андрійко був дуже схвильований. Він виліз на ніс, схопився за сталевий штаг. Здісь підняв парус, човен легко нахилився, і пристань з блондином та Кристиною безшумно відскочила метрів на десять.
«Аталанта» звернула ліворуч, пішла під міст, і пристань зникла. Яка приємна подорож на парусному човні-за кожним поворотом відкриваєш щораз нові пейзажі. Яхта проскочила міст. Перед ними було озеро, вузьке, покручене, оточене густим лісом, який завдяки будиночкам і садибам скоріше нагадував парк.
Після полудня дорогу їм перегородив шлюз. Хлопці причалили до берега. Войтека відправили на розшуки наглядача шлюзу.
Чекали кілька годин на неповороткого сторожа цього водного шляху, та його витягнув з очерету тільки гудок пароплава, який прийшов з протилежного боку.
Сторож був невисокий, червононосий, у руці тримав довгу вудку. Він пропустив спочатку пароплав. Екскурсанти махали хусточками, підбадьорювали хлопців, висловлювали своє захоплення. Куцик почував себе чудово в ролі капітана і приймав ці почесті як цілком заслужені. Войтек теж почував себе на висоті: за хвилину перед цим він саме зачесався, як Фанфан Тюльпан, і тепер переможно поглядав на нечисленних дівчат на пароплавчику.
Пароплав пройшов, і хлопці, відштовхуючись од бетонованого берега, в'їхали у шлюз. Тут же за ними проскочило з дванадцять байдарочок.
Хлопці почували себе тут, немов у величезній бетонній ванні, повній до краю. Сторож ходив від човна до човна і збирав по кілька злотих платні за проїзд. Це тривало довго, і Куцик розсердився.
— Що за порядки?! — крикнув він. — Коли ви, нарешті, пропустите нас?