йшлося, звичайно, про аванс. Андрійко вважав, що його треба повернути. Куцик — навпаки. Адже вони не просили грошей, а навіть відмовлялися. Так, але вони обдурили ескулапів, вдаючи кваліфікованих інструкторів парусного спорту. Ні, хлопці ж зовсім не вдавали, вони жодного слівця не збрехали. Це ескулапи умовили їх стати інструкторами!
Здісь ніяк не міг простити їм отих «румбакштагів», щохвилини плювався, цідив: «Дикуни!» і підтримував Куцика.
Але Войтек, як це не дивно, став на бік Андрійка. Мало того, він навіть брався особисто віднести ескулапам гроші. При такому розподілі голосів сварка тривала довго і невідомо, чим би вона закінчилася, якби не випадкова зустріч з якимось рибалкою, що причаївся в заростях прибережної лози.
Виявилося, що хоч хлопці всю ніч блукали по озеру, від ескулапів вони відійшли лише на кілька кілометрів. Табір містився біля сусідньої, значно більшої бухти.
Одним з останніх аргументів Куцика було те, що вони не знають адреси ескулапів і до табору, мабуть, далеко. Тепер вже Войтек тріумфально глянув на Едика: суперечка закінчилася перемогою чесності.
Куцикові довелося здатися. Тільки на закінчення він наважився уколоти:
— Добре! — сказав. — Віддамо їм гроші. А самі будемо жебракувати! Або доїти корів! Ви, часом, не чули, тут нікому не потрібні доярки? — звернувся він до рибалки.
Той не зрозумів іронії.
— Доярки ні. Але косити сіно треба, наприклад, у Гожиялках. Там, як завжди, провалилися з сінокосом.
— В Гожиялках? — крикнули тепер усі четверо.
— Авжеж, у держгоспі.
— А це далеко?
— Не дуже. Прямо озером. Потім ліворуч, на Снярдви. І там зразу видно.
— А ви там бували?
Рибалка не зрозумів. Що там особливого, в Гожиялках? Тільки що господарюють погано.
Андрійко намагався викликати його на розмову, але саме щось почало смикати червоно-білий поплавець, і хлопці, збентежені демонстративною нехіттю рибалки, мусили замовкнути. Рибалка витягнув маленьку срібну рибку, роздумував, тримаючи її на долоні, а потім кинув назад в озеро.
Увечері вони знайшли в рюкзаку конверт і написали: «Від румбакштагів — 370 злотих» — вартість проведених практичних вправ Куцик і Здісь усе-таки відрахували — і Войтек зібрався в дорогу. Він попросив когось для компанії.
— Андрію! Андрію! — вигукнули ті двоє. — Він так хотів віддати ці гроші!
Андрійкові довелося погодитися. Вони рушили. Незабаром вибралися з порослого вільшняком півострова і ввійшли у високий сосновий бір.
— А ти знаєш, де їх шукати? — спитав Андрійко. Войтек здвигнув плечима.
— Тепер вечір, і вони зараз почнуть співати. А тут акустика така, що за п'ять кілометрів чути.
І справді, коли через кілька сотень метрів хлопці зупинилися, прямо перед ними серед пишних мідних стовбурів величезних сосон сумно пролунала зворушлива пісня: «Зайди ж, сонечко».
— Вони, ясно! — промовив Андрійко.
— Тихо! — шикнув на нього Войтек і повернувся спиною до «Сонечка». Андрійко зробив те саме. Раптом почулося чиєсь прискорене дихання, швидкі дрібнесенькі кроки і навіть щось схоже на цмокання. За хвилину приземкуватий чорно-білий силует небезпечної Суламіфи виринув із-за куща ліщини. Вона побачила хлопців, зупинилася, а потім почала страшенно махати хвостом, крутити головою, словом, демонструвала найвище захоплення з приводу такої приємної зустрічі.
Войтек не дав себе обдурити такою надмірною чулістю.
— Марш додому! — заверещав він. — Марш!
Суламіф присіла, опустила голову і спідлоба благально дивилася на Андрійка, весь час махаючи хвостом.
— Геть! — Войтек притупнув ногою.
— А чому? Може, нехай іде з нами?
— Божевільний! Що ти вигадав? Думаєш, ми ввійдемо до них через тріумфальну браму? Про нас сповістять герольди?
— Ну, ні. Але собачка…
— Ти нічого не розумієш! Ми повинні прокрастись і підкинути конверт сивому в наметі! А може, ти хочеш поговорити з ним? Чи з тими, що приїхали на чотирьох парусниках? Вони подякують тобі за сардинки, не бійся!
Тільки тепер Андрійко уявив собі всю операцію. Прикрий дрож пробіг по його шкірі, незважаючи на теплий вечір. Хлопець уже не захищав небезпечну Суламіф. Войтек схопив шишку і кинув у собаку. Суламіф страшенно запищала, відскочила на два кроки, потім знову повернула голову до хлопців, не втрачаючи надії.
— Щоб вона гавкала або ще щось, коли ми будемо біля намету? Геть!
І Войтек кинув палицю, затупотів, вдаючи, що біжить до собаки. Суламіф заскиглила і зникла.