Він не дуже знав, що саме «варто». Зупинився, машинально глянув на напис. На книжці було написано: «Славному хлопцеві з подякою за гостру й заслужену критику».
Рудавському знову стало якось не по собі, але його мстивий настрій трохи послабшав. Здіслав пішов уперед. Натовп усе густішав. З гучномовця лунала танцювальна музика. Спека перетворилася в парну задуху.
Здіслав підійшов до кіоска з кінозірками, де зібралося стільки людей, що не можна було пробитися. Хлопець мусив зійти на мостову. Зупинився, щоб поміркувати, де ж шукати того гультяя.
В цю ж мить Едик вистрибнув із-за будки з морозивом, завзято облизуючи якісь жовті ласощі. Певна річ, ані сліду розгубленості.
— Ну, нарешті! — вигукнув він. — Я думав, що ти вже ніколи звідти не виберешся, недотепа!
— Ну, знаєш! — не витримав Здіслав. — Спочатку я через тебе потрапляю в скрутне становище, потім ти залишаєш мене, як дурня, а сам давай тікати.
— Бо ти дурень! Дурень! — крикнув знову Едик. — Чом ти не тікав? Це ж не так важко! Ноги в тебе кращі, ніж у мене. Ніхто тебе на ланцюзі…
— Заткни, нарешті, рота! Через тебе, через твою остогидну брехню мені соромно було людям в очі дивитися!
— Ніхто тебе не примушував. Сам захотів, от і маєш! — Він помітив «Владу». — Я ж кажу, що ти дурний! Відкупився? Ну й тюхтій… Конвицький теж добра свиня. Спіймав дурня, і хоч йому свою книжку… Аби тільки торгівля йшла! Ех!..
Здіслав без слів передав йому «Владу».
— А мені навіщо? Я не претендую.
— Візьми, це твоя.
— Ну, знаєш. І не подумаю викидати на це гроші.
— Візьми, кажу. Це подарунок.
— Брехня.
— Подивись. Сам Конвицький. З присвятою.
— Ну, уявляю собі, як він мене лає. Але я йому, я йому…
Едик відкрив книжку, прочитав і замовк. Хлопці пройшли кілька кроків, протискуючись до площі Унії. На Роздрожі, як звичайно, була споруджена естрада, і якийсь оркестр саме починав концерт народної музики.
Штовханина тут була ще більша, ніж біля кінозірок. Здіслав звернув праворуч.
— Залишаєшся? — кинув він. — Ну, привіт!
— Чекай, чекай, — покликав Куцик. — Я ж не сказав тобі найголовнішого.
— Що таке?
— Сьогодні о другій збори.
— Збори? Я не прийду.
— Але, Здісю, справа дуже важлива. Ти мусиш!
— У неділю? О другій? Не можу. Ти завжди щось вигадуєш. Ні з того ні з сього.
— Слово честі. Обов'язково сьогодні. О другій. Увечері вже буде пізно. Я саме бігаю, шукаю. Ти думаєш, легко? Ну, ти, я знав, на стадіоні. Андрійка теж, очевидно, в клубі знайду. Гірше з Войтеком. Ходімо, допоможи мені, він десь швендяє.
— А що за справа?
— Дуже важлива, кажу тобі. Йдеться про канікули.
Здіслав зморщився. Він хотів було попрощатися знову, коли Куцик штовхнув його в плече.
— Тсс! — зашепотів він. — Ходімо, ходімо швидше!
Куцик потягнув його за кіоск з водою і пивом, що був поблизу. Хлопці сховалися за купою ящиків з порожніми пляшками і одразу ж обережно визирнули.
Не далі як за три метри від них, в останніх рядах. глядачів, що з'юрмилися біля естради, спиною до них стояв третій з їхньої компанії, — Войтек Бень. І хоч хвилину тому Куцик говорив, що найважчою справою було розшукати саме цього Беня, він не кинувся до нього, а, навпаки, штовхнув Здіслава в бік і багатозначно приклав палець до губів.
Хлопці обережно визирали з-за кіоска. Бень, якого в їх компанії вважали взірцем елегантності і першим спокусником, був сьогодні що називається в повній парадній формі. Не дуже високий на зріст, на добрих сім сантиметрів нижчий за Куцика і на п'ять від Здіся, він намагався компенсувати цей серйозний дефект черевиками на товстенній гумовій підошві і прегарною, наймоднішою зачіскою. Слід сказати, що це справляло належне враження. Бень мав чудовий вигляд, і поряд з ним навіть ставний Здісь здавався непоказним.
Але не тільки цей так ретельно зроблений зріст був прикрасою Беня, його прикрашала й загальна елегантність. До своїх могутніх черевиків він придбав і відповідні шкарпетки — картаті червоно-зелені. Холоші синіх штанів гарно звужувалися донизу і навколо кісточок майже щільно прилягали до ноги. Але вершиною елегантності був широкий жакет, який заміняв і сорочку, і піджак. Це була так звана «сахарка», — щось довге, застебнуте зверху донизу і випущене поверх штанів, але з дуже короткими рукавами. Колір сорочки був дуже дбайливо підібраний до кольору штанів і шкарпеток: жовто-фіолетовий.
Самі розумієте, що таке розкішне вбрання прикривало інші риси Беня. Його обличчя в цьому «контексті» здавалося звичайним, кирпатим, розцяткованим прокляттям молодості — вуграми, що, як відомо, не викликають особливої симпатії у дівчат.