З кожною хвилиною драма переростала в трагедію. Поніж даремно стрибав, присідав, вимахував ногами, робив фінти, ножиці. Противники весь час перехоплювали м'яч. Господарі поля дедалі більше нервували.
В якусь мить, зовсім випадково, Поніж опинився не перед воротами, а на правому фланзі. За ним помандрували шість чи вісім противників і стільки ж галвунян. Важко сказати чому, але перед воротами гостей випадково залишився один з галвунських нападаючих. Замішання на правому фланзі закінчилось, як завжди: м'яч злетів над головами. Однак він не вийшов за межі поля, а полетів у зовсім іншому напрямі, і в якусь мить галвунянин біля воріт побачив його перед собою.
Галвунянин занепокоєно оглянувся і не помітив Поніжа, — кумир упав, і п'ять гравців саме піднімали його.
Як же це так, гол без Поніжа? Навіть публіка збентежилась. Кілька секунд усі мовчали. Потім знайшовся иайсправедливіший серед глядачів — Здісь. Він крикнув:
— Бий!
І галвунянин вдарив, його ніхто не атакував, до воріт — дванадцять метрів, часу досить, щоб добре прицілитися.
Він навіть відскочив ще на два метри, щоб розігнатися. Серед болільників запанувала тиша.
Надзвичайно сильний удар, і м'яч полетів майже вертикально вгору, прямо в бездонне літнє небо!
І тоді наче грім з цього неба вдарив: так реагувала публіка! Нещасний гравець схопився за голову, впав, качаючись по землі. Запасний воротар, що стояв біля хлопців, плюнув і сказав крізь зуби:
— Ясно. Це ж не Поніж. Чого він ліз? Дурень підказав, а той і повірив! — І він понуро глянув на Здіся.
Настали останні п'ять хвилин. Мобілізувавши рештки виснажених сил, галвуняни знову завели свою бойову пісню:
— Поніж, бий по воротах!
Поніж не вдавався вже до жодних формалістичних прийомів. Тільки-но одержавши м'яч (а це було кожних десять-п'ятнадцять секунд), він негайно бив його ногою, коліном, грудьми, лобом, потилицею — прямо в зачаровані ворота святолипкарів.
На жаль, нечиста сила, якщо вона існує на світі, саме тепер, на останніх п'яти хвилинах, взяла ці ворота під свій захист. Всі удари Поніжа влучали в пустку, в обійми воротаря гостей, відскакували від ніг, колін, грудей, лобів і потилиць святолипкарів. Дорогоцінні секунди минали, крики глядачів уже взагалі не вщухали, запасний воротар біля хлопців тільки повторював:
— Ну й не щастить! Не щастить! Ну й дадуть нам, ох і дадуть!
— Хто дасть? Чому? — не витримав Здісь.
— Ніхто не дасть. Нічого! Ні відпустки, ні премії! На вулицю не вийдеш! Ну й не щастить, хай йому чорт! Остання хвилина!
І саме в цю мить крики раптом стихли. На полі виникло замішання. Свисток судді припиняє гру. Кілька чоловік нахиляється, підіймає…
— Поніж! — заверещав натовп.
Справді, Поніж нерухомо, відкинувши голову назад, лежав на руках товаришів. Здавалося навіть, що він знепритомнів.
Тиша тривала кілька секунд. Суддя викликав капітанів команд і щось їм говорив, погрожуючи пальцем.
Публіка на льоту все зрозуміла: погрожує пальцем, значить, тільки попереджає. Тиша раптом лопнула, і зчинився оглушливий галас.
— Одинадцятиметровий! Одинадцятиметровий! — кричали люди. І одночасно, не чекаючи на результат першої вимоги, виголошували споконвічне: — Суддю на мило!
Суддя завагався. Він ще раз покликав обох капітанів.
Глядачі оцінили це позитивно і більше судді не чіпали. Тим голосніше лунало:
— Одинадцятиметровий!
І от суддя пішов до воріт святолипкарів і почав відраховувати одинадцять кроків.
Це рішення мало видатні лікувальні властивості: непритомний Поніж вирвався раптом з рук добровільних санітарів, підстрибуючи побіг на поле і, відштовхнувши владним жестом решту своєї команди, почав священнодіяти. Він поставив м'яч на визначеному суддею місці, але тільки-но той відвернувся, легенько пересунув його на двадцять сантиметрів до воріт. Публіка радісно посміювалась, і запасний воротар потер руки.
— О, це голова!
Поніж відійшов на два кроки, наче взяв розгін, потім зупинився, схилився над м'ячем, доторкнувся до нього.
— Майстер! — зворушено сказав сусід хлопців. — Це щоб роздратувати воротаря! Ну й удар у нього! Якщо він, боронь боже, попаде в штангу — пропали ворота!
Поніж знову відійшов від м'яча. Тепер стояла така тиша, що було чути навіть крики чайок над далеким озером.
— Ну! — тихо пробурмотів запасний. І Поніж, нарешті, розігнався, наче буря, налетів на м'яч.