Отже, товариші пішли шукати пана Пурхалу. Це тривало недовго: в містечку кожен знав, де шукати господаря місцевої промисловості.
Це був один з небагатьох нових будинків. У великий вестибюль виходило шестеро дверей з табличками. Хлопці читали по черзі: «Плановий відділ», «Головна бухгалтерія», «Відділ підготовки кадрів», «Загально-організаційний відділ». На шостих дверях було аж три таблички: «Директор», «Секретаріат директора» і «Без доповіді не заходити».
Хлопці стояли, не знаючи, що робити. На табличці не було вказано, куди й до кого має звернутися сміливець, який хотів би поговорити з керівником місцевої промисловості. Але раптом вони почули, що в одній з кімнат хтось виголошує промову.
— … найтісніший зв'язок з місцевими організаціями є основним обов'язком кожного службовця в Народній Польщі! — закликав з ентузіазмом чийсь гучний тенор. — Згідно з розпорядженням Голови Ради Міністрів про обслуговування відвідувачів…
Здісь підморгнув хлопцям і взявся за ручку дверей. У Андрійка стиснулось серце. Судячи з того, як кричав промовець, Андрійко уявляв, там великий зал, сотні слухачів… І ним оволодів страх.
Але це тривало тільки секунду. Здісь відчинив двері. Кімната була невелика, п'ять на шість метрів. Там стояв письмовий стіл і два стільці. Доповідач, невисокий, зовсім лисий чоловік в окулярах, з настовбурченими вухами саме підняв руку до носа і склав у пучку два пальці, прагнучи передати всі тонкощі своїх думок.
— Ближче до людей! — крикнув він і навіть зробив крок до слухачів. Їх було тільки троє! Дідусь років вісімдесяти, сухий, лисий, з запалим ротом. Бабуся приблизно такого ж віку, дуже товста, з маленькими, залитими жиром оченятами. Дідусь намагався слухати, нахиляючись уперед і навіть спрямовуючи долонею величезне, бурякового кольору вухо до промовця, а бабуся зовсім байдуже сиділа, схиливши голову, час від часу зітхаючи.
А третього хлопці знали. Це був воротар Рисєк. Він граціозно вмостився на підвіконні.
Прихід хлопців був великою сенсацією. Чергове зітхання старенької перетворилося в крик: «ах!» Дідусь роззявив рота, навіть Рисєк пожвавішав і плюнув за вікно.
Промовець глянув на хлопців.
— З держгоспу? — радісно вигукнув він. — Прошу, прошу! Я спеціально чекав на вас, щоб розпочати. Ні, ні, не сумуйте: те, що я говорив, — це так тільки, щоб скоротити час. Принесіть стільці для громадян!
Але стільців не було. Хлопці сіли, двоє на підвіконні біля Рися, двоє на письмовому столі. І Пурхала розпочав свою лекцію про роль державного апарату в перетворенні суспільної моралі.
Він базікав чверть години, півгодини. Хлопці спочатку намагалися слухати, але потім цих слабких істот почали мучити великі фізіологічні потреби.
Голод був першою, найдокучливішою, гострою потребою, від якої рябіло в очах, гуділо у вухах. Він був невідступний, жорстокий, бездумний. Голод погіршив їх самопочуття, до того ж далася взнаки ожина. В животах бурчало. Андрійко мимоволі розпустив пасок. Потім раптом Куцик підняв два пальці.
— Ну? — неохоче запитав Пурхала. — Тобі щось незрозуміло?
— Ні, ні, пане директоре… я тільки на хвилину хотів би вийти…
Пурхала скривився, і Куцик, як звичайний злочинець, пригинаючись вибіг з. кімнати.
Ще страшніша доля чекала інших. Хлопці вже не слухали лекції. Мліючи від болю, Андрійко зігнувся, підтягнув коліна під підборіддя. Здісь поклав гарячу долоню на живіт; на якусь мить це допомогло. Але Войтек не витримав і підніс руку.
Пурхала саме говорив про сучасну молодь.
— Чого їй бракує, — кричав він, вимахуючи рукою в напрямі скоцюрбленого Андрійка. — Стійкості, характеру! В цьому відношенні старше покоління ще довго буде для неї недосяжним прикладом! Палка любов до знань, невпинне піклування про свою освіту, незрівнянна наполегливість у переборенні перешкод — риси, якими відзначається наш персонал місцевої промисловості, — тут лектор махнув рукою в напрямі старих, які, справді, набагато спокійніше переносили його промову, — повинна заохочувати нашу молодь… Наш шановний Міхал Казубек, незважаючи на свої сімдесят вісім років, день у день приходить сюди і… Що таке?
Тут капітулював Здісь. Андрійко тримався найдовше, і тому саме на нього — історія людства знає не одну таку несправедливість — Пурхала накричав. Коли закінчилося, нарешті, двогодинне навчання, Пурхала дуже кисло глянув на хлопців, які, похнюпивши голови, стояли перед ним.
— Я дуже розчарувався в вас, — сказав лектор. — Я вас так сердечно прийняв… А ви… — він махнув рукою і відвернувся.