— О! — запищала красуня з кінським обличчям. Але після короткого роздуму вирішила не ображатися.
Лише Войтек задовольнив її бажання і з розмаху чмокнув у руку.
— Ходімо, ходімо! Мій чоловік так зрадіє! Він дуже любить молодь. Ох, а цей песик! Який миленький!
Суламіф тільки тепер вилізла з кабіни. Безпомилковий підлабузницький інстинкт негайно підказав собаці, що робити. Суламіф з розгону кинулась на пристань і впала ниць перед прекрасною Неллі.
— Миленька, миленька! — заворкувала красуня з кінським обличчям. — А як її звуть? Суламіф! Ах, чудово! Ну, ходімо, песику, ходімо, панове!
Але тут знову втрутилася Люцина.
— А хто впорядкує яхту? Камердинер?
— Люцино! — знову мліючим голосом застогнала Сикусова. — Ти ж не знайома з панами. Прошу, познайомтесь: моя кузина. А це — панове… Ви з університету, правда?
Захоплені зненацька хлопці завагалися.
— Ах, ні, звичайно, — запищала Неллі. — Знаю, знаю, ви з політехнічного. У вас же табір, під Миколайками…
Едик уже опам'ятався і охоче примирився з цією версією. По черзі, страшенно червоніючи, хлопці потискували Люцині руку. Дівчина дивилась на них без захоплення, а Андрійка оглянула з ніг до голови.
— Цей теж з політехнічного? — кивнула вона головою.
— Ні, ні, це мій кузен, — швидко гукнув Куцик. — Він ще в школі.
Андрійко вовком глянув на товариша. Бо саме його ця зустріч вразила в самісіньке серце. Переживання у зв'язку з малим зростом, спогади про страшний удар, якого завдала йому тортикова наяда, — все це було тепер таким болючим, що Андрійко стояв, не дивлячись на істоту з попелястим волоссям, і тільки повторював про себе: «Ні, я мушу щось зробити, мушу зробити…»
Все це тривало недовго. Підтвердивши, що це, нарешті, Гожиялки, і почекавши, доки хлопці виконають кілька вказівок Люцини, складуть і перев'яжуть парус, правильно причалять човен і замкнуть каюту, красуня на високих каблуках очолила похід, міцно тримаючи під руку елегантного Войтека. Решта хлопців оточили її кузину.
Неллі озирнулась і помітила цей закоханий ескорт.
— Ні, ні, панове! — сказала вона рішуче. — Так не годиться! Люцино, віддай мені одного з твоїх товаришів. Цього, вищого, якщо твоя ласка, — додала Неллі тоном, яким в ресторані просять подати сільницю.
— Авжеж, прошу! — різко відповіла Люцина. — Я й так почуваю себе, наче це військовий оркестр марширує в неділю до костьолу.
— Ха, ха! — засміялася майже басом Неллі, підхоплюючи під праву руку Куцика. — Ти як скажеш…
Андрійко лише через хвилину зрозумів страшний сенс того, що сказав їх новий кумир. Рум'янець залив йому обличчя, хлопець потупився, пішов повільніше і залишився позаду. Незабаром Здісь теж приєднався до нього.
Так вони і йшли: попереду красуня з кінським обличчям, тягнучи своїх кавалерів, потім самотня, бо нехороша, Люцина, за нею — пара недотеп і, нарешті, небезпечна Суламіф. Усі мовчали, за винятком прекрасної Неллі.
— У нас, в Гожиялках, дуже, дуже мило! — щебетала вона вібруючим голосом. — Ми живемо в чудовому палаці. Тут жив майже барон. Ганс Хауз… чи щось таке. Я зайняла його кімнату! Казік не хотів, але я його переконала. Бо він шалено мене кохає! І взагалі це чарівна людина! Всі його дуже люблять! Що ти кажеш, люба? — Неллі обернулась до Люцини.
— Та нічого, нічого! — пирснула та.
— А мені здалося… У Казіка, звичайно, є й вороги. Що в цьому дивного? Враховуючи його казкову кар'єру… Він дуже молодий. І де хтось тільки завалить роботу, туди зразу Казіка! Він уже в дванадцяти відомствах працював. Бо, панове… — тут Неллі понизила голос, але так, щоб усі її чули, — його знають у міністерстві! І коли в Гожиялках знову завалили роботу, там уже не знали, кого взяти. Тоді він сам попросився. Я казала йому: «Божевільний, це така діра!» А він нічого, тільки ці Гожиялки! Каже: Сикуси завжди там, де труднощі! Такий милий!..
Завдяки цьому базіканню хлопці навіть не помітили, як з пристані вони вийшли брукованою колись доріжкою на континент, обминули кілька верб біля огорожі і, нарешті, підійшли до цегляних господарських будівель, розташованих широким прямокутником.
— Оце і є наш палац! — сказала красуня з кінським обличчям. — Прошу, заходьте, панове!
До звичайного цегляного житлового будинку було приліплено кілька добудов, прибудов і надбудов. З лівого боку і зверху височіла невелика готична башта.
Її надмірну сухість компенсувала рококова іграшка у вигляді маленького бельведера, спорудженого на даху будинку з правого боку. Вхід був типово маврітанський, а вікна першого поверху прикривались ренесансовими навісами. На наших мандрівників цей ансамбль справив надзвичайне враження.