Андрійко йде швидко і тихенько. Обминає той кущ. Ніде ані шелесне, тільки все ще десь далеко кричить птах.
Ось і подвір'я, сходи. Ніде нічого підозрілого. Андрійко проскакує чорну пащу входу і біжить по сходах.
Хлопці вже полягали. Він хоче розповісти їм про свої все-таки незвичайні пригоди, але товариші відразу перебивають. Починають досить грубо коментувати його надто довгу відсутність. Ображений Андрійко мовчки стеле свою постіль.
Він довго не може заснути. Хлопці, наче навмисне, лишили йому ліжко біля сходів, що ведуть на горище. Андрійко мимоволі дивиться на чотирикутний отвір, прикритий фанерою.
Фанера була нерівна, з якимись зазублинами. Одна з них нагадувала алебарду і починалася в кутку біля стіни. Андрійкові здалося, що за фанерою щось шурхотить. На щастя, то були не примари: на горищі бігали пацюки.
Він повернувся на бік і заплющив очі. «Через п'ять років, — мріялося, — я закінчу університет. Буду вже дорослим».
І, щоб не думати про гидкий скандал, який вчинив Сикус, про розбиту шибку і з'їдену грудинку, про дивний кущ і про всі тутешні страхіття, хлопець почав пригадувати пухнасте волосся, дивний блиск очей, легкий дотик долоні… Він думав дуже серйозно, що мусить таке зробити в житті, щоб…
Раптом Андрійко прокинувся, здається, навіть закричав і скочив з ліжка. Хтось високий, мов тополя, стояв над ним і заглядав йому в очі.
Ні, це тільки місяць. Стовп світла саме протиснувся у вузьке віконце, торкнувся Андрійкового обличчя і зачепив за вії.
Андрійко, важко дихаючи, сів на ліжку. Руки у нього тремтіли, серце шалено калатало. Кров голосно стукотіла у скронях.
Зненацька погляд Андрійка впав на фанеру. Зазублина, схожа на алебарду, з кутка перемістилася майже. на середину стелі.
КЛЮЧ
Швидка і темна течія міцного сну підхопила Здіслава. Коли він, ще напівпритомний, виринув з неї, надворі світало. Примруженими очима Здісь оглянув кімнату. Не міг зрозуміти, як він опинився тут. Зрештою, це байдуже. Крізь вікно він помітив хмарки молочної імли і подумав: дощ. Потім перевернувся на другий бік. Але негайно ж скочив на ноги. Спогади, як водоспад, наринули на нього. І остання згадка найважливіша: «А Люцина чекає мене рибу ловити!»
Він поспішно одягнувся, переляканий, що запізниться. Навшпиньках вийшов на сходи і майже бігом спустився вниз.
Наче хмарка впала на Гожиялки. Зразу ж за ґанком на місці вчорашніх дерев була тільки молочна маса з туманними тінями. Краще було б вернутися, залізти під одіяло, перечекати, поки розійдеться туман. Але яку дивну силу має цей примус, що наказував йому йти вперед!
Поволі, крок за кроком, Здісь пересікав подвір'я. Було зовсім тихо. До пристані його довів ланцюг чорнуватих клубків верб. Нікого ще не було. Він увійшов у кабіну. Тут йому на груди стрибнула Суламіф, у якої був чудовий настрій. Ледве одчепився від неї. Витягнув вудочку, склав її, знову виглянув на світ божий, не знаючи, що робити далі.
Раптом в очереті щось повільно захлюпало. Здісь підвівся, вдивляючись в імлу. За кілька хвилин стіна очерету лопнула посередині. Ще за секунду з'явився ніс човна. Серце у Здіся завмерло: в човні він побачив невисокий силует.
Люцина була тепло одягнена, в хустці. Побачивши Здіслава, вона здивувалась.
— Я й не думала, що ви спіймаєте мене на слові. Ви справді так любите ловити рибу?
Здіслав скривився.
— Ну, то не вдавайте з себе героя, йдіть і поспіть краще.
— А… ви?
— Я справді люблю.
— Ну, тоді я теж.
— Як хочете, — сказала Люцина сухо. — Тільки попереджую, що це не дуже веселе заняття.
Здіслав почав присягатися, що ні про що інше не мріє. Люцина махнула рукою. Вони пішли назад до подвір'я. Озброївшись палицею, Люцина підійшла до купи гною і спокійно почала копирсатися в ньому. Здісь спочатку здригнувся, побачивши, як одчайдушно звиваються черв'яки, потім почав рішуче хапати їх і швидко кидати в бляшанку, щоб трохи допомогти своїй товаришці в цій важкій роботі.
Коли вони повернулися на пристань, імла була ще дуже густа, але десь далеко, праворуч, крізь її вату пробивалося щось золотисте.
— Пізно! — скривилася Люцина. — Другим разом треба буде завчасно накопати черв'яків…
Здісь схопив весла, але дівчина одіслала його на ніс. Це був невеликий човен-плоскодонка. Під умілим керуванням Люцини він швидко йшов уперед по коридору серед високого очерету.
— Ну, тепер обережно! — попередила дівчина. — Поворот.