— Маєш рацію, — промовив чоловік і запалив свою цигарку. Потім вів далі: — Ну й втомився я! Вітру немає, довелося кілька годин веслувати, а тут же спека!
— Звичайно!
— А що це, власне, за пристань? Людина мучиться, мучиться і навіть не знає, куди заїхала.
— Гожиялки.
— Що це за Гожиялки? Село?
— Ви не знаєте? Держгосп.
— Ааа, — розчаровано зітхнув чоловік.
— Вам треба кудись в інше місце?
— В усякому разі не в держгосп.
Андрійко засмутився. Ця людина йому подобалася, а хлопцям — ні.
— Чому?
— Бо мені потрібні мазури. Розумієш? Андрійко сказав, що не розуміє.
— Мазури, розумієш? Люди, хати, предмети домашнього вжитку. Не розумієш? Пісні, вбрання, легенди, кахлі. Розумієш?
Андрійко тільки похитав головою і витріщився на чоловіка.
— Про етнографію ти чув?
— Звичайно.
— Оце вона і є.
— Ну, так це й тут можна! — раптом зрадівши, вигукнув Андрійко. — Тут є палац…
— Ну й що ж?
— Такий гарний! Готична башта! Маврітанський портик!
— Уявляю собі! — Чоловік зневажливо похитав головою. — Ні, це не для мене. Мене цікавлять мазури, а не якісь там німецькі юнкери.
Це було сказано з такою силою, що Андрійко втратив надію затримати цю приємну людину і замовк. Чоловік хвилину мовчки курив, потім спитав:
— А хто працює в держгоспі? Мазури?
— Не знаю, — прошепотів Андрійко. — Здається, ніхто.
— Як це? Чому?
— Бо там… якісь дослідження. Не знають, що тут робити. Тут усі корови і кури дохнуть. Так, може, на годівлю коней…
— І що, нікого тут немає?
— Ні, є керівник з дружиною. І двоє стариків…
— Мазурів?
Андрійко не знав.
— Мабуть, ні. Розмовляють зовсім по-нашому.
— Це гірше. Ну, а взагалі, що там цікавого в цих Гожиялках? Що тут було при німцях?
— Якийсь великий пан жив. Напевно, граф.
— А якісь повір'я, легенди є?
— Аякже! — зрадів Андрійко. — Нам ще під Момайнами розповідали. І справжня мазурка. Що тут нечисто… — Хлопець зніяковів. — Ви, мабуть, не вірите в усі ці страхіття?
— Вірю чи ні, але цікавлюсь.
І, трохи подумавши, чоловік вирішив завітати в Гожиялки. Цей успіх притупив трохи біль від страшної любовної поразки. Вони вилізли на берег. Сонце пекло все дужче й дужче. Над озером тріпотіли ескадрильї величезних бабок з прозорими, наче скляними, крилами.
— Вже скоро дев'ята година! — промурмотів етнограф.
— Саме добре, щоб завітати.
Андрійко озирнувся, помітив рибалок, що поверталися з озера, і пішов швидше. Позаду чалапала Суламіф.
Біля їдальні вони побачили все товариство. Андрійко з жахом подумав про те, що буде. По-перше, що скаже пан Сикус з приводу їх прибуття… Після нічної розмови важко було розраховувати на ентузіазм з його боку. По-друге, хлопці розсердяться, що він, Андрійко, привів сюди цього чоловіка. Ну, нічого не вдієш! Хай розплачуються за свою грубість і зраду пухнастоволосої. Зрештою, його гість такий милий!
Перше побоювання виявилось безпідставним. Пан Сикус був людиною середнього віку, середній на зріст. У нього була дуже велика кругла голова, маленькі пронизливі оченята, трохи горбатий ніс, дуже вузький рот і велике кругле підборіддя. Він говорив поволі, надзвичайно витримано. Андрійка він привітав майже радісно.
— А, це ви…
— Ваверко! — підказав кисло Куцик. — Це вже третій.
— Дуже приємно! Кожне доручення з правління від товариша Рихліка є для мене наказом. Особливо, коли воно таке приємне, як тепер. Зрештою, ми поговоримо про це після сніданку. Ах, який милий песик! — Сикус нахилився, погладив Суламіф.
Тоді представився чоловік з байдарки. Виявилось, що це Євгеній Бальбінський, асистент університету, етнограф, років йому тридцять вісім, володіє німецькою мовою (читає і розмовляє), родичів за кордоном не має, під час окупації до будь-якої політичної організації не належав, нежонатий, бездітний.
Бальбінський викладав усі ці дані явно жартівливим тоном. А Андрійко гордо поглядав на Куцика і Войтека. Кожна ця анкетна графа була для нього аргументом у німій суперечці з хлопцями, щоб вони більше не чіплялися до такої милої, культурної людини.
Прекрасна Неллі з Особливим ентузіазмом сприйняла останні два пункти. Пан Сикус весь час приязно посміхався і заявив, що не бачить ніяких перешкод, щоб пан Бальбінський розпитав Агнешку про всі місцеві легенди.
Тоді постало питання про квартиру. Правда, Бальбінський сказав, що має намет, але прекрасна Неллі зразу його перебила: