Тільки Мацєй скрутив собі цигарку, присів на сонечку і навіть розговорився. У нього були претензії до Куцика, який втрутився в їх сімейну сцену.
— Ви, ясне діло, наговорите, наговорите, а потім і поїхали. А бідний чоловік лишається. І за ваше базікання йому перепадає. Моя стара таке пекло мені зробила.
— За що? — вдаючи наївного, спитав Куцик.
— А за ваш захист. Темна жінка, відомо. Але вона справді настраждалась, так настраждалася, що тепер має право молоти язиком…
— Коли настраждалась? За що?
— А коли ми сюди приїхали. Темна жінка. Вона з-під Ваху, з Курпівської землі. А серед курпів найбільше забобонів.
— І за це настраждалась?
— Наслухалась бабського базікання. Як почали корови дохнути, вона й каже, що тут нічого не допоможе, бо це нечиста сила. Перша корова здохла — вона ще трималася, а коли й друга загинула — жінка побігла до керівника. Кричала, що не дозволить переводити худобу з старого корівника у новий. Бо саме в новому нечисто. Ну, тоді керівник її за двері. Бойовий був, ні в які страхіття не вірив. Обізвав її саботажницею. Ну, а коли третя здохла, стара як почала кричати: «А я не казала!» Тоді почали шепотіти, що це вона навмисно отруїла корову. Добре, що лікар нічого не знайшов. Тепер, коли вона лається, я мовчу.
— Ну, а коли й інші подохли?
— Ну, тоді стара знову почала казати, що це нечиста сила. Але її вже не чіпали, тільки керівника змінили…
Куцик глянув на товаришів.
— Ну що, може, почнемо працювати?
Косарі підвелися. Сонце пекло дедалі дужче. Всі поскидали сорочки, штани, лишилися тільки в трусах. Босими ногами обережно ходили по колючій стерні. Хлопці косили по чверть години.
Але й за цей час вони стомлювались, тупий, глибокий біль проймав усе тіло.
Незабаром трава трохи підсохла. Войтек наказав узяти граблі. Йдучи понад рядами скошеної трави, зверху сивої, а внизу яскраво-зеленої, соковитої, мокрої, хлопці перевертали її.
— Обережно, — попередив Мацєй. — Тут гадюки бувають, мідянки.
— Мідянка не отруйна, — вставив Андрійко.
— Якраз! — Мацєй махнув рукою. — В Івішках торік дитину вкусила. Померла дитина!
— Може, то справжня змія?
— Де там! Справжня — сіра, а ця мідного кольору.
— Не може бути! Мідянки нешкідливі. В кожній книжці прочитаєте.
— То, може, десь в іншому місці. А тут, мабуть, земля вже така погана, що й мідянка стає отруйною.
Розмову перебив крик Куцика.
— Укусила, укусила!
Він схопився за ліву ногу і на одній нозі поскакав з луки.
— Мідянка? — скрикнув Мацєй.
— Біс її знає! — заверещав Куцик. — Болить! Скоріше, робіть щось.
Всі кинулися до нього.
— До лікаря!
— До лікарні!
— Далеко! — кричав Мацєй. — Може, по-нашому, випалити ранку?
— Чим?
— Розпалимо вогонь і ножиком або жаринкою.
— Ні, — скрикнув Едик. Раптова блідість вкрила його обличчя..
Їх заспокоїв Войтек, який спочатку оглянув місце, де це трапилось, а потім підійшов до жертви.
— Покажи ногу!
— Ось тут, о! — стогнав Куцик. — Навіть пухне!
— Дурний ти! Де слід зубів? Де ранка?
— Ось тут! — Куцик показав на мікроскопічну чорну крапку.
— Зрозуміло. Це джміль, а не змія.
Замість вдячності за порятунок від випалення ранки Куцик дуже образився. Войтек уже не звертав на нього уваги. Він вернувся на луку і став навколішки, відгортаючи скошену траву.
— Ідіть-но сюди, щось побачите.
Хлопці побігли. Навіть Андрійко не витримав. Невелика купка сухого жовто-зеленого моху гнівно і неспокійно дзижчала. Войтек швидко відгорнув мох. Вони побачили дивовижну будівлю, що складалася з десятків кулястих чаринок; одні з них були закриті, інші — ніби зрізані, наповнені якоюсь прозорою безбарвною рідиною. Товсті, волохаті, чорні, з двома оранжовими смугами джмелі неспокійно повзали по своїй оселі, намагаючись дзижчанням відігнати невідому загрозу. Вони були незграбні, схожі на плюшових ведмедиків.
— Не вбивай! — крикнув мимоволі Андрійко, коли Войтек стеблом кінського щавлю махнув над гніздом.
— А навіщо їх убивати? Вони хороші!
Войтек склав долоні, обережно наблизив їх до самого бундючного джмеля і замкнув його в цій нехитрій пастці.
— Якщо не придавиш, то він не вкусить.
Джміль неспокійно гудів. Войтек розтулив руки, і він відлетів убік. Войтек узяв довгу соломинку, встромив її в чаринку, повну рідини, і потягнув.
— Спробуйте! — сказав він. — Це мед.
Хлопці по черзі покуштували. Останнім, звичайно, Андрійко. Джмелиний мед не мав такого запаху, як бджолиний, але був дуже солодкий.