— Хіба я не казала, щоб з місця не рухався! Так ні, поїхав! Казала ж я, щоб не на Мазурські озера. Так ні, саме сюди! Я казала, щоб не в Гожиялки, бо тут нечисто. Так ні, саме в Гожиялки! Я казала, щоб у старих бараках! Щоб не ставити худобу в нові корівники! Так ні, саме сюди, хоч у цих Гожиялках найбільшу силу має…
Жінка замовкла і глянула на хлопців.
— А, зрештою, що я буду… Ви вчені — смієтеся з мене…
— Зовсім ні! — сказав Андрійко. — Ми й не думали!
Він хотів розпитати Агнешку про різні загадкові справи, але хтось боляче стусонув його.
Хлопці вийшли на подвір'я. Вони були голодні і сердиті. Вже був справжній вечір, місяць, мов червоний ріжок, виліз із-за кущів.
Вони відійшли метрів на сто. І тут Андрійко не витримав:
— Я не дозволю! — вигукнув він вдавано твердо. — Ви цілу добу поводитесь, як свині, а потім ще б'єте мене по ногах!
Товариші, не звертаючи на нього уваги, стиха розмовляли про щось між собою.
— Це свинство! — крикнув Андрійко, втративши рівновагу. — Чому ви мені перешкоджаєте? Може, якусь легенду…
— Дивіться, який з нього етнограф! — Войтек навіть свиснув.
— Що вміє підлизуватись, це ми знаємо! — додав Куцик. — І завжди знає, з кого мавпувати!
— І знаю! Жодна давня легенда…
— Ну, ця, звичайно, найдавніша! — сплюнув Куцик. — З старого корівника худобу переведено до нового. І тут — різні страхи! Це вже щось зовсім нове! Бо духи завжди жили в старих руїнах…
Андрійко замовк. Тільки тепер він помітив, що балачки про Гожиялки і справді дивні. Але ця капітуляція не задовольнила хлопців.
— А взагалі нічого тобі водитися з різними підозрілими типами… — почав Куцик. — Якщо хочеш бути в колективі, то повинен слухатись. Зрозуміло?
Андрійко глянув на Здіся, але не знайшов ніякого співчуття. Він замовк і поплентався позаду.
Тільки тепер настрій трьох товаришів став кращий. Куцик довго втішався з того, що їм пощастило наслати студентів на подружжя Сикусів, з яких Неллі дуже любила їх, а Сикус не міг терпіти. Хлопці навіть підійшли під вікна їдальні, сподіваючись почути великий скандал. Але їх чекало розчарування: з їдальні чути було чоловічий і жіночий сміх. Звідкись притягли патефон. Почалися танці. Бальбінський і Сикус дивилися на це, стоячи в дверях, і посміхаючись обмінювалися думками. Ніякого скандалу!
Хлопці пішли назад.
— Спати! — сказав Куцик. — Під три чорти! Завтра знову на роботу.
— Завтра субота, — кинув Войтек.
— Чудово, післязавтра я з задоволенням відпочину.
Хлопці вже підійшли до дверей, коли здалека почули гавкання. Андрійко був дуже зайнятий весь день і тільки тепер згадав про свою підопічну. Він хотів побігти до неї, навіть свиснув. Гавкання, хвилину тому дуже завзяте, вщухло, почулося скиглення. Андрійко свиснув ще раз. Із-за кущів вистрибнула Суламіф. Підібгавши хвіст, озираючись, вона підбігла до нього і притулилась до ноги.
Андрійко глянув на хлопців. Але їх це зовсім не зворушило, і всі троє рушили через сіни. Андрійко мовчки стежив за ними.
Місяць світив настільки ясно, що в башточці було дуже світло. Тому хлопці зразу помітили, що ключа на підвіконні немає.
— Сто чортів, хто з вас сюди вдень заходив?! — вигукнув Куцик. — Бісові діти, чого б не покласти ключа на місце!
Всі по черзі присягались, що не заходили. Мабуть, попало б Андрійкові, якби не те, що він цілий день нікуди не відходив.
— Кого ж, до біса, можуть цікавити наші манатки? — лаявся Куцик, освітлюючи слабким світлом ліхтарика вкриті пилом сходи. — Яка свиня! Ну, хай-но я його піймаю…
Вони дуже уважно оглянули сходи, підвіконня, двері, щілини в стіні. Куцик розсердився, люто шарпнув клямку. І двері відчинились. Вони просто не були замкнені. Не довіряючи самим собі, хлопці ввійшли в кімнату.
— Нічого не чіпайте! — попередив Куцик. — Зараз побачимо, що тут може когось цікавити!
Всі по черзі оглядали свої речі, але жодних слідів, які б свідчили, що тут хтось нишпорив, не було. Тільки Андрійкові здалося, що з шафи зникло кілька книжок. Але він не був певен цього, і тому, боячись насмішок, нічого не сказав.
Взагалі справа була досить загадкова. Навіщо комусь треба було забирати ключ від кімнати, якщо цей невідомий не збирався украсти їх мізерні речі. Хлопці не могли цього зрозуміти. Тільки Здісь, уже в ліжку, зауважив між іншим:
— Не знаю, в чому справа, але знаю, що замкнути кімнату ми тепер не можемо.