— Ну, завтра може бути гірше! — перебив його Куцик. — Вони сьогодні виловлять найкращих раків, решту сполохають. Так, Войтек?
Войтекові довелося погодитись.
— Що ж, підемо, — вів далі Куцик. — Але постараємось бути окремо, якнайдалі від інших. А з цією бабою нічого і не зробиш. Треба бути обережним і про важливіші справи в його присутності не говорити.
Цей жахливий вирок доконав Андрійка. Не чекаючи, поки Куцика підтримають решта хлопців, він одвернувся і рушив, сам не знаючи куди — світ за очі, аби далі від них. Тільки й сказав:
— Ви мені самому остогидли, в печінках сидите. Але заждіть… При першій нагоді…
Хлопці зареготали. Андрійко пішов.
Був справжній липневий день. Здається, вся земля була охоплена післяобідньою дрімотою. Замовкли птахи і люди. Вітерець взагалі з учорашнього дня не з'являвся. Тільки бджоли дзижчали над розквітаючими біля палацу липами. Але це дзижчання не порушувало тишу, а навпаки — поглиблювало її.
Тим гостріший був контраст між Андрійковими почуттями і цим загальним спокоєм. Хлопець обминув палац і пішов у парк. Він розумів, що звинувачення товаришів були правильні. Але вирок здавався йому надто суворим, і тому хлопця охопило прагнення помсти. Андрійко гарячково обміркував усі варіанти її. Звичайно, Найкраще було «б махнути на них рукою і повернутись до Варшави. Звернутись до кого-небудь, хоча б до пана Бальбінського, щоб грошей позичили. Показати хлопцям, що йому до них байдуже…
Але цей найпростіший висновок однак не викликав у нього захоплення. Андрійко зупинився, оглянувся. П'ять великих зелених лип перетинали глибоке блакитне небо. Рядом з ними стояли ще вищі тополі; їх листя було трохи світліше, з ледве помітним сиво-голубим нальотом. Ближче росли старі яблуні з покрученим гіллям і вже пожовклим листям. Попереду — зарості очерету, позаду — сосновий ліс. А за очеретом — безмежне озеро з сонячними берегами; озера не видно, але його, відчуваєш по холодному чистому подиху, що доходить звідти через кожних кілька секунд. Серед озера — острів, далекий, справжній, таємничий не менше, ніж в повістях Жюля Верна. А може, не такий таємничий, зате й досягнути його легше. Не тільки в мріях чи у сні.
Андрійко забув навіть про помсту, так захотілося йому в цю мить опинитися на озері, знову відчути ту повноту вітру і сонця, що примусила його декламувати вірші. Він сказав сам собі: «Я повинен добратися до острова!» Потім подумав: «Як? З хлопцями? Нізащо! Сам. На «Аталанті»? Ще з ким?»
Він машинально ступив кілька кроків уперед, наткнувся на зотлілу огорожу, пішов назад. Недалеко від палацу, в кущах жасмину, Андрійко помітив білу пляму, наче якась гілка раптом розквітла величезною, мов тарілка, квіткою. Це була біла пілотка. Пан Бальбінський стояв спиною до Андрійка і дивився, задерши голову. Перед ним праворуч підіймалася готична башточка, ліворуч був маврітанський вхід. Андрійко вирішив не заважити. Він хотів податися назад, але наступив на суху гілку.
Пан Бальбінський блискавично повернувся, його очей не було видно за темними окулярами. Губи його були грізно стиснуті, а потім одразу посміхнувся.
— Гей, куди ти тікаєш?
— Я не хотів заважати вам, — промурмотів Андрійко. — Ви маєте рацію: це так прекрасно.
— Що прекрасно? Про що ти говориш?
— Ну, палац… Усе, все в ньому є. Всі стилі.
— Ах, он що! — До Бальбінського повернувся веселий настрій. — Справді, цей будинок чудовий! Тільки в ньому ще багато недоліків. Чому кінці даху не загнуті по-китайськи вгору? А якби ще тут були індійські колони в формі слонів, правда?
— Не знаю, пане. Мені дуже подобається.
— Ах ти, мій любий! — Бальбінський раптом схопив Андрійка і ніжно притиснув до себе. — Ах ти, бідолаха! Начитався книжок, а ще не знаєш, що красиве, а що некрасиве. Це ж один з найпротивніших будинків, які існують на світі. Запам'ятай, дорогий мій. По-перше, всі деталі повинні бути підпорядковані одному правилу, спільному знаменнику. По-друге, краса і доцільність в архітектурі нерозлучні. Розумієш?
— Розумію, — слухняно відповів Андрійко. Бальбінський критично глянув на нього.
— Ти, звичайно, нічого не розумієш. Це нелегкі справи. Повір мені на слово: це гидота. Ходімо звідси. Я не хочу й дивитися на таку красу!
Він одвернув Андрійка від палацу. Якимись доріжками вони дісталися до пристані. Викупались. Бальбінський навіть намагався навчити Андрійка плавати, але учень виявився нетямущим.