Лежали на зеленій траві молу і загораючи під усе ще пекучим промінням сонця, вони говорили на різні теми. Бальбінський досить легко випитав, що в компанії хлопців зчинився скандал і що Андрійко зазнав прикрої поразки. Навіть про безпосередні причини скандалу Андрійко не зміг промовчати. Він справді був базікою.
Пан Бальбінський, вивідавши все, замовк і довго лежав мовчки; Андрійкові навіть шкода стало, що вся ця історія так мало зворушила його співбесідника.
— Так, так, друже! — сказав, нарешті, Бальбінський. — Важко сказати, що тут справедливо, а що ні. В кого сила, той може так спрямувати історію, щоб вона визнала його правоту. А хто слабкий, того б'ють, і він ще й лишається завжди винним.
Бальбінський погладив Андрійка по голові.
— Бо їх троє, — сказав Андрійко, — от вони й напали на мене, що я баба. А це неправда.
— Ну звичайно, неправильно. Взагалі, що це за постановка питання? Ти сказав нам, що ви підете ловити раків. Ну й що з того? Що це, державна таємниця? Якби мова йшла про щось важливіше, то була б інша справа. А тут… Не турбуйся, хлопче, ти мав право це сказати.
Андрійко хвилину вагався. Адже, власне кажучи, все почалося з пана Бальбінського, з недовір'я до нього. Сказати йому про це? Він подумав, подумав і не сказав. Це було б схоже на підлабузництво.
Незабаром хлопець знайшов цікавішу тему.
— Знаєте, у мене щось є для вас!
Бальбінський, замислившись, не дочув і тільки глянув на Андрійка.
— Адже ви щось шукаєте?
Наче хмара пробігла по обличчю Бальбінського.
— Ну?
— Так і я шукаю! І навіть щось знайшов…
Бальбінський поліз у кишеню, запалив цигарку.
— Що ж ти знайшов? — запитав він дуже приязно.
— Те, що ви шукаєте.
— Ну, ну, без загадок.
— Слово честі. Адже ви… — він обірвав, загубивши необхідне слово. Бальбінський знову став похмурим, почекав кілька секунд і, нарешті, різко кинув:
— Ну, я сам знаю, хто я такий. У чому справа?
— В легендах.
Бальбінський одвернувся від Андрійка, немовби задивився на очерет, кілька разів затягнувся цигаркою.
— Це ж вас цікавить? — перелякався Андрійко. — Адже ви… етнограф! — вигукнув він, щасливий, що, нарешті, пригадав те слово.
— Ну, кажи, нарешті, шкода часу.
Андрійко коротко розповів чутки про Гожиялки: що тут нечисто, є всякі страхіття; і такі думки дуже поширені, бо хлопці почули їх ще під Момайнами, далеко звідси, від прабабки з родини Дендів. Навіть тепер ці легенди обростають новими подробицями, як про це свідчать скарги Агнешки на різні особисті нещастя, які спіткали її в Гожиялках.
Бальбінський лежав горілиць і слухав Андрійка без особливого ентузіазму; це розпалювало хлопця, він намагався переконати етнографа, що це важливі справи, і тому підсвідомо прикрашував свою розповідь.
— Зрештою, не тільки Агнешка! — промовив він наприкінці. — І родичка пані Сикусової теж підтвердила. Вона каже, що в палаці є привиди. Над маврітанським входом, наприклад. В околиці кажуть, що тут можна дістати цеглиною по голові, бо в палаці є такий амурчик…
Бальбінський спокійно курив. Андрійка це дуже мучило. Він почував себе шмаркачем, який морочить голову серйозній людині. І тому вів далі, вбачаючи в цьому єдиний вихід.
— А найгірше нібито в башті, над нашою кімнатою. Там навіть Суламіф щось пронюхала.
— Пацюка.
— І я сам… — вирвалося у хлопця швидше, ніж він подумав.
— Ти сам бачив чорта? Ну, який він? Рогатий? З хвостом?
Розсердившись на самого себе, Андрійко замовк. Як йому передати неясні і мінливі почуття, що охоплювали його в темряві башти? Фанера? Він був правий, що не говорив про це своїм товаришам. Коли ця мила, культурна людина висміює його, так як би тоді хлопці…
— Ну? — вів далі Бальбінський. — Ти вже образився? Якщо хочеш бути етнографом, то не ображайся, коли тобі не вірять на слово. Етнографія — це теж наука. А кожна наука спирається на віру в факти і недовір'я до слів. Ну, то що ж ти сам?..
Андрійко хвилину вагався, а потім розповів про один факт, у якому він не сумнівався, — пропажу ключа.
— Цікаво! — сказав Бальбінський. — А Сикус?
— А навіщо він їм? Сама пані Сикусова напередодні дала нам цей ключ. Зрештою, кімната була тоді незамкнена…
— Ну, а як ви собі це пояснюєте?
— Не знаю.
— В усякому разі, якщо це зробив дух, то він не високого рангу. Адже справжній дух не користується ключем. Дірки від ключа цілком досить для нього, так же? Е, я бачу, що ти й сам трохи в ці духи… га? Ну, признавайся!
Андрійко замовк тепер уже надовго. Бальбінський зорієнтувався, нарешті, повернувся до початку розмови.