— Ну, ти казав мені про цю Агнешку. Хто вона, мазурка?
— На жаль, з Курпів.
— Ти розповідав про якісь нещастя…
— Ну, як ці корови подохли.
— Коли?
— Не знаю… Кілька років тому.
— Та-а-ак… — підсумував Бальбінський. — Геть перевелися сучасні духи. Крадуть ключі і постачають пацієнтів повітовому ветеринарові.
Він підвівся, потягнувся, глянув на годинник. П'ята година.
— Ходімо! — сказав він, нарешті, зовсім розчарованому Андрійкові. Веди.
— Куди?
— До твоєї Агнешки. Хай нам складе звіт про діяльність місцевих надприродних сил!
Андрійко не вірив своїм вухам.
— Ви справді хочете?
— Я не думаю, що знайду там залишки старопольського народного епосу, але… Ходімо, ходімо…
Вони рушили, по дорозі надіваючи сорочки на розпалені тіла.
— Тільки з нею нелегко! — попередив Андрійко. — Лаятись, то вона лається. Але як її спитати прямо, то зразу все валить на власного чоловіка.
— Типова страховка від надприродних сил! Дикуни не кажуть «ведмідь», а кажуть «він». Цікаво, цікаво! Ходім. У мене є свої методи, завдяки яким жінка перестає говорити про чоловіка і починає про чорта.
Слід визнати, що пан Бальбінський не перехвалював себе, коли говорив про вміння витягувати у людей визнання. За допомогою кількох слів і багатьох усмішок він зумів непомітно випитати в Агнешки все, що вона знала, — різні чутки, місцеві бабські плітки і, нарешті, її особисті спостереження.
На жаль, як і передбачав Бальбінський, слідів народного польського епосу він не знайшов. Взагалі тут було мало епічного, гола фабула, майже ніяких героїв. Були тільки дві речі: страх, що мов імла над болотом з незапам'ятних часів висів над цією місцевістю, і нещастя, які з покоління в покоління траплялись з людьми, підтверджуючи цей страх. І, звичайно, спроби з'ясувати собі і те, й друге. Несміливі, невмілі спроби, — видно, що робили їх люди з не дуже широким світоглядом.
Ось як — уже після певної літературної обробки — виглядали гожиялківські надприродні явища, бачені очима старої Агнешки Курдибової з Сярчої Лонки, гміна Вах, повіт Остроленка.
Над Снярдвами з давніх-давен тяжило прокляття Озеро нібито велике, а все-таки жодного великого міста над ним не було. Піш — повітове містечко — волів відповзти від Снярдв за кільканадцять кілометрів. Навіть Миколайки на всякий випадок влаштувалися осторонь.
На берегах озера є лише кілька сіл, і то дуже жалюгідних. Найбільше село, з найкращими дівчатами — Вейсуни — розташоване теж над бухточкою, а не на самому озері.
Навіть повітря тут погане. І волога імла тут стоїть довше, ніж десь в іншому місці. Звідси часті захворювання легенів. Багато й ревматиків. І земля навколо неврожайна, і луки кислі та грузькі, і навіть хорошого лісу поблизу нема, не те, що на Белдані чи Нідському озері.
Та й саме озеро, хоч воно й величезне, не хоче годувати людину. Риби в ньому небагато. Ходять тільки косяки жадібних і дурнуватих окунів, та в очеретах б'ється всяке рибне сміття, різні красноперки, йорші-ікроїди.
Постійним мешканцям дуже важко жити біля озера; а разом з тим воно приваблює до себе необережних зівак.
Це найбільше в Польщі озеро дуже важко оглянути. Навіть той, хто добереться до його берега — здебільшого такого, як у Гожиялках, — побачить тільки густі зарості очерету. Великий шлях по Мазурських озерах з Венгожева на Руцяне і Вяртель обминає Снярдви. Автомашиною теж не виїдеш на високі береги, з яких можна було б помилуватися озером.
І нетерплячий, пристрасний мандрівник, який хоче ознайомитися з Снярдвами, змушений їхати туди човном, байдаркою або парусником. А недобрій силі, яка держить під своєю владою всю цю місцевість, того тільки й треба.
Адже відомо, що на цих ста квадратних кілометрах води страшенно багато мілин і підводного каміння. Необережна людина, заїхавши на Снярдви, може відразу поламати своє судно.
Озеро дуже мілке. Під час бурі — а бурі тут бувають часто — по ньому гуляють високі, бурхливі і сердиті хвилі.
Приперта до стінки запитаннями Бальбінського, Агнешка уточнила свій погляд: вона не вважає, що нечиста сила — це і є озеро Снярдви.
Згодом Бальбінський розчаровано говорив Андрійкові:
— Бачиш, друже, я гадав, що стара безпосередньо ототожнює чорта з озером. Це був би дуже цікавий приклад обожнювання природи, якого тепер уже не зустрінеш у Європі. Щось подібне є в повір'ях даяків з північного Борнео і єгиптян найстарішої епохи, які вважали, що Ніл — не звичайна річка, а щось божественне. Розумієш, яка б це була сенсація для науки. Курпи і даяки, ха! Причому наша Курдибова була б ще цікавішою, бо вона вважала б, що Снярдви — зле божество, тобто чорт, тоді як в інших анімістів річки, моря, гори чи озера є добрими божествами. На жаль…