Агнешка натхненно скінчила свою розповідь і глянула на своїх слухачів. Перехопивши чийсь погляд, вона швидко додала:
— А ідо все це правда — ідіть спитайте. Є озерця в лісі? Є! Як чисте називається? «Скарб». Бо біля нього було знайдено коней Радоста. Він був наш, курпівський, і як їхав у ці Гожиялки, то надів на себе все найкраще, а на коней — багату упряж, ще й соболеву шубу взяв, щоб кохана в дорозі не замерзла. Бо курпи жили колись багато, не те, що тепер! Ну, коли тих коней з речами знайшов тутешній бідняк, то він уже до кінця життя міг з печі не злазити і сало їсти. Звідси і «Скарб». А як нечисте озерце називається? «Радість». Це нібито останнє володіння Радоста.
Вона ще раз подивилася на слухачів.
— Така ця земля. Коли щось і називається «Радістю», так і то в пам'ять про чиєсь нещастя. Тепер ти, хлопче, розумієш, чому цеглини падають на молодику і в дощ?
Андрійко захоплено кивнув головою. Легенда про Радоста йому дуже сподобалася. Так цікаво пояснюючи балачки про цеглини і амурчиків, вона надавала їм поетичного блиску.
Хлопець пригадав фанеру. Але щось примусило його розпитувати далі:
— А що з цією баштою?
— Там найгірше, — сказала Агнешка. — Там ходять духи тих, кого вбив кастелян.
— Як це так? — вигукнув Бальбінський. — Спочатку духи, потім люди, потім знову духи. Щось воно не клеїться!
Агнешка дуже обурилась.
— Погане поганим і лишається. І людьми їх зробив для того, щоб умертвити. Так же завжди буває.
Андрійко загорівся нетерпінням: чи знає вона що-не-будь про цю фанеру? Чи справді щось в цьому криється?
— Так що з цією баштою? — повторив він.
— Ну, я ж кажу! Ходять, дивляться весь час, чи є кастелянша.
— Там, де вона жила?
— Авжеж! У найвищій кімнаті!
— І… і що вони роблять?
— Ну, заглядають! — втратила терпіння Агнешка. — Чи не втекла коханка Радоста.
— Через вікно?
— Авжеж! Там такий люк є в підлозі. От його піднімають і заглядають. Особливо на молодику, коли йде дощ. Скрипить тоді! Колись у цій кімнаті челядь жила, там більше місяця ніхто не витримував. Як настане молодик, одразу тікають будь-куди, хоч до корівника…
В Андрійка пересохло в горлі. Дивно суперечливим було те, що діялося в його душі. Агнешка знала! Фанера пересувалася, йому не привиділось. Але це було зовсім незрозуміло. І тому по тілу Андрійка пробігли мурашки, його охопив страх, бажання обірвати цю розмову, скасувати все, що було сказано; і навпаки — гарячкове, непереможне бажання розпитувати далі.
Але Бальбінський глянув на годинник і досить грубо вигукнув:
— Добре, добре! Про це ми вже чули. А крім палацу де ще є нечиста сила?
— А всюди! — Агнешка махнула рукою. — Така вже ця земля. Куди не глянь — усюди нещастя.
— Але палац найгірший?
— Де там! — гукнула вона ображено. — Якби я мала жити в палаці, то жодного поганого слова…
Агнешка запнулася. На цей раз випитати її думки було значно важче, подробиці були скупі й безбарвні.
Ці неохоче висловлені думки зводилися ось до чого.
Гожиялківські кастеляни, які жили тут сотні років, природно, знали багато таємниць, які так старанно оберігав сатана. Звичайно, ці таємниці переходили з покоління в покоління. Словом, у Гожиялках виникла своєрідна династія чорнокнижників. І цікаво те, що в цій династії хороші і погані люди з'являлись в певній послідовності. Син хорошого ставав негідником, його нащадок душею був схожий на свого діда. Ось, наприклад, один чорнокнижник. Коли в Миколайках люди почали мерти з голоду, тому що погано ловився лящ, він поїхав човном аж до Негоціна, а звідти на Тальтовісько. І, наче пастух гусей, пригнав такий великий косяк риби, що люди й забули про голод, за гроші від продажу риби побудували навіть міст через озеро.
А його син був зовсім інший. Коли процесія з костьолу йшла через лід, благаючи божу матір про кращі улови окуня, він од злості зробив так, що лід розтав і десять чоловік утопилося, в тому числі миколайківський бургомістр.
І передостанній з гожиялківських поміщиків був порядною людиною. Зате в його сина зібралося стільки злості до людей, як бувало колись у найгірших його предків, його звали, як відомо, Гельмут Хаузгофер. Природжені чарівницькі нахили він поглибив завдяки наполегливому навчанню і, повернувшись до Гожиялок, прославився своїм поганим оком і злим серцем. Якщо бувало зненавидить когось, то досить йому глянути, і той уже не вилазить з нещастя.
Він не любив людей взагалі, а особливо дітей. Найбільше ненавидів місцевих мазурів і їх найближчих сусідів — курпів. Щоб вони не плуталися близько, поміщик відгородив дротом шматок пущі і зробив електричні дзвінки — якщо хтось зачепить за дріт, — він уже знає і посилає йому свої прокляття. Навіть польська мова викликала у нього поганий настрій, і тому слуг він брав десь із-за Берліна і навіть влітку нікому з тутешніх роботи не давав.