При ньому Гожиялки стали справжньою ворожбитською державою. Що тут діялося — ніхто не знає. Відомо тільки, що Гельмут перевершив у чародійній силі і свого батька, і діда, і прадідів.
Відомо також, що за його часів нечиста сила по-новому розмістилася на території Гожиялок і взагалі Снярдв. Протягом кількох попередніх століть, як уже зазначалося, головними центрами цієї сили були башта і маврітанський портик, а тепер вони перемістилися…
— Сюди! — крикнула Агнешка, драматичним жестом вказуючи на свою хату. — І сюди! — вона виглянула з вікна, рукою махнула на огороджений шматок лісу, новий барак, на лялькові будиночки, розкидані поміж молодими соснами.
Саме тут Гельмут зосередив усе те погане, чим він керував. Тут довго просиджував поміщик, сюди скликав своїх слуг з того світу. І коли, нарешті, Гельмут змушений був тікати звідси, він прокляв назавжди гожиялківську землю і особливо цей закуток.
— Може, скажете, неправда? — гукнула Агнешка агресивно. — То чому ж усе, що ми тут починали, оберталося проти нас? Коли ми їхали сюди, Мацєй був уже старий, але ще міг якось господарювати. А тут він став зовсім непридатним. Корови де подохли? Навіть м'ясо — покладеш його тут — за три години зіпсується. А кури, ви ж самі бачили…
Пан Бальбінський підморгнув Андрійкові, потім спитав, коли почали дохнути корови, що діється з курами. Андрійкові вже набридло, і він крадькома позіхнув. Агиешка відповідала неохоче.
Нарешті Бальбінський підвівся.
— Ну, добре, спасибі вам. Усе це дуже цікаво, дуже!
— Е! — махнула рукою Агнешка. — Хіба я вас не знаю? Це тільки, щоб мене заговорити, дякуєте. А насправді думаєте, що баба на старості здуріла. Правда ж?
— Ні, ні! — Бальбінський стукнув себе в груди. — Слово честі, я зовсім так не думав. Ви розповіли дуже цікаві речі. І дуже корисні. Ви навіть самі не знаєте, які корисні!
Агнешка махнула рукою, одвернулася.
Андрійко теж подякував. Щоб якось відрізнитися від Бальбінського, він промурмотів, що тепер чудово знає, як розташована нечиста сила в Гожиялках, отже вона не зробить йому ніякої кривди.
Агнешка сердито одвернулась.
— Де там! — крикнула вона. — Я вам і десятої частини не розповіла з того, що тут діється. Ти думаєш, у палаці і тут — це все? А острів? Чому його Чортовим звуть? А озеро Радоста? А лісова сторожка?..
Раптом вона затнулася. У Бальбінського вже давно зникла з обличчя ввічлива посмішка. Він проковтнув слину і спитав:
— Яка сторожка?
— Ну, ця сама. «Радість» зветься. Біля озерця.
— Ну, так що там діється?
Агнешка спідлоба глянула на нього. Потім обернулась до Андрійка і майже пошепки промовила:
— Я кажу тобі. Він тільки так, біс його знає навіщо. А ти насправді. Так я скажу тобі одне: не ходи туди. Хай на ланцюгу тебе тягнуть — не йди!
Коли вони вийшли, вже вечоріло. Спека спала, вщухло дзижчання бджіл над липами, людські тіні стали довшими, далеко під Івішками ревли недоєні корови.
Було тихо, спокійно, ніщо не нагадувало того, що вони почули. Як же повірити, що це земля нещастя, страху, коли бачиш перед собою сонце, стільки зелені, рожевих і білих квітів біля палацу, коли навколо така чудова надвечірня тиша, коли на щоках відчуваєш холоднуватий і чистий подих великого озера!
Бальбінський відчував те саме, але він швидше, ніж Андрійко, висловив свої почуття словами:
— Оце і є неприємна річ: на схилі віку людина свою власну неміч перекладає на все навколишнє. Сама вона вже не може втішатися цим величезним, чудовим світом і тому дошукується в ньому різних вад і всюди бачить нещастя або страх…
Андрійко енергійно кивнув головою. Але за мить пригадав шматок фанери, і тінь сумніву затьмарила його по-дитячому ясне обличчя. Бальбінський відразу це помітив.
— Ну. яка казка переконала тебе? Андрійко захищався недовго.
— З цією баштою… — промурмотів він, припертий до стіни. Хлопець не хотів розповідати про фанеру і викручувався, як міг: — Тут усі так говорять…
— Брехня! — вигукнув Бальбінський майже гнівно. — Не знаю як шо, але саме це — абсолютна брехня. Коли сталася історія з Радостом? Ну, десять років тому? Двадцять?
— Де там! — крикнув Андрійко. — Раніше!
— Сто років?
— Ще раніше!
— Двісті, триста, чотириста?
— Напевно…
— От бачиш. А цей палац було збудовано значно пізніше. Там є дата, викладена з білої цегли: «1898». Ну, і де ж твої башти з чортами та кастеляншами?