Бальбінський ще кілька хвилин піддавав нищівній, як сам казав, раціоналістичній критиці щойно почуті розповіді. Він знайшов у них стільки типових для народної фантазії рис! Наприклад, нахил доповнювати романтичну фабулу, пояснювати прадавні географічні назви, первісна етимологія яких невідома. Нахил ідеалізувати власні околиці, власне плем'я. Легенда про Радоста була, звичайно, не мазурською, а курпівською.
— Це навіть чарівно, — признався етнограф. — Ти помітив, як високо оцінювала ця баба курпівський життєвий рівень кілька сот років тому? Ми ж знаємо, що тоді це були напівдикі племена, які жили в заболоченому лісі і голодували.
Андрійко допитувався про інші нитки з розповідей Агнешки. В одних Бальбінський бачив відгомін боротьби міст, які в той час тільки народжувалися, з всевладдям земельних феодалів, у інших — батрацький фольклор, розповіді сезонних робітників, які по-своєму пояснювали той чи інший незрозумілий для них прояв тутешньої матеріальної культури.
— Ну, а з цими коровами? — спитав, нарешті, Андрійко.
Бальбінський хвилину мовчав, а потім махнув рукою.
— Це дуже вигідно, — власне недбальство і погану роботу звалити на сатану. Я думаю, що саме тому в епоху середньовіччя чорт мав таку велику силу. Щоб уникнути кари, люди скаржилися на сатану.
І це здалося Андрійкові переконливим. Він спитав ще тільки про дві речі.
— Чортів острів? — повторив Бальбінський. — Ну, це досить проста справа. У вісімнадцятому віці на озері з'явилися пірати. Проти них на острові було побудовано якийсь редут. Потім команда звідти пішла собі. Ну, а будівлі, покинуті людьми, як відомо, надто швидко стають лігвом чорта. Зрештою, може, це було ще раніше. Можливо, за поганських часів там був храм, а після прийняття християнства його оголосили місцем нечистих сил…
— Ви були на цьому острові?
— Був.
— Ну і… — очі в Андрійка заблищали.
— Нічого цікавого. Завжди повно екскурсантів. Усе витоптано, запаскуджено.
— А руїни?
— Щось є, якісь вали, ями. Ну що ж, хлопче, бувай здоров! Мені треба підготуватись до ловлі раків.
— Вибачте…
— Ну?
— А з цією сторожкою?
Нетерпіння скувало обличчя Бальбінського. Він махнув рукою.
— Якась нісенітниця. Ну, бувай!
Позбувшись страхів, Андрійко повечеряв і, не сказавши й слова товаришам, рушив у кімнату в башті; пробіг сіни, злетів наверх і зовсім спокійно глянув на фанеру. Безтурботно посвистуючи, щоб хоч так показати, як він ставиться до позиції хлопців, Андрійко прийшов на збірний пункт о десятій годині.
За півгодини зібралися пірати, хлопці, пан Бальбінський… Потім прибігла задихана Люцина і попередила, що Сикуси ось-ось прийдуть…
Усі чекали, стоячи біля паркана. Тим часом настала справжня ніч. Місяць ще не вийшов з лісів над Снярдвами, тому обличчя у всіх були плоскі і темні, освітлені лише червонуватим вогником цигарок. Пірати трималися трохи осторонь, жінка-капітан і Еліана-Заячий ніс тихенько сміялася невідомо з чого. Люцина не підходила до них, вона зупинилась біля Андрійка, мов нічого й не сталося, поклала йому руку на плече, навіть щось сказала.
Андрійко недочув. Він був приголомшений безміром жіночої жорстокості. Хлопцеві хотілося різко шарпнути плечем, щоб позбутися цієї пекучої долоні, але за хвилину, коли йому здалося, що Люцина забирає руку, він сам мимоволі наблизився до дівчини, перелякавшись, що це тепло зникне з його плеча.
І він почав говорити. Невідомо як, але після перших незначних фраз Андрійко заговорив про тутешні ненормальності. Коли він схвильовано розповідав історію Радоста, пірати і навіть трійка зрадливих друзів поволі наблизились, наче їх притягнули на повідку.
Вперше в житті маючи такий літературний успіх, Андрійко втратив міру і пустився в предовгі міркування щодо снярдівських страхів. У вечірній темряві він забув про раціоналістичну критику пана Бальбінського і мав на увазі тільки викликати жах у слухачів. Коли після опису палацових чудес він хотів розповісти про садибу Курдибів, пан Бальбінський досить безцеремонно перебив його:
— Може, хто-небудь піде по них? Уже скоро світатиме!
Всі розсміялися. Андрійко знову почав своє:
— Отже, товариші, там є огорожа, а за нею — якісь маленькі будиночки…
— Ні, серйозно! — знову перебив Бальбінський. — Хто добровільно?
І водночас Андрійко відчув, як чиясь сильна рука бере його за плече і багатозначно стискує.
Не розуміючи, але підкорившись цьому наказові, хлопець замовк. Куцик побіг до палацу. А Люцина ввічливо запитала, що ж далі.