Вечірня тиша вмить розлетілася. То тут, то там чулися крики, вигуки.
— Тримай, тримай! — кричав Куцик.
— Людоньки, який страшний, — стогнала Еліана-Заячий Ніс.
— Обережно, бо схопить тебе! — гукав піратський рульовий. — Тихше, тихше, обережно…
Андрійкові з Люциною довелося йти за іншими ловцями, які все вже сполошили. Тому перші п'ять хвилин були зовсім безплідні. Ліхтарик бігав справа наліво, але на дні не було нічого, крім мулу, рідких кущиків водоростей і гострих мушлів.
— Оголошується змагання! — кричала з берега Неллі. — Хто піймає найбільше, тому нагорода!
— Десятий! — повідомив Куцик.
— Є! Є! — гукнула Еліана далеко ліворуч.
Чорні думки оволоділи Андрійком. Після історії з цеглиною тепер ця невдача з раками. Може, він їх просто не помічає? Він бачив варених раків, знає їх з книжок, а живими ніколи не бачив. Може, вони зарилися в цей проклятий мул?
Нарешті Люцина зупинилась.
— Знаєш, Андрійку, ми тут з цією ватагою нічого не зловимо. Ходімо, обійдемо їх берегом.
— Праворуч… — промурмотів він, бо з лівого боку він почув голос Маргарити.
— Можна й праворуч. Ходімо.
Вони вилізли, забрали одяг і ледве помітно стежкою пішли вперед. Місяць стояв уже високо. Якісь колючі рослини чіплялись до голих ніг. Довелося надіти черевики, бо на землі було багато шишок.
Швидко обійшли Куцика, який полював з самого краю. Незабаром м'який виступ лісу відокремив їх від гурту. Тут було зовсім спокійно і тихо.
Вони поволі пробирались крізь кущі до води. Нарешті Андрійко зупинився і мало не крикнув: біля самого берега глибина досягала півметра. Кущі звисали над вологим каскадом листя. З кожним кроком у воді піднімалися справжні фонтани мулу, який незабаром зовсім закрив дно. Довелося просуватися обережно й поволі, мов по розбитому склу.
Ступивши три кроки, Андрійко помітив біля купки водоростей якийсь зеленуватий циліндричний і розчепірений предмет. Здивований, він обернувся до Люцини.
— Нарешті! — прошепотіла дівчина.
— Як його брати? — спитав Андрійко тихо.
— А ти не знаєш?
— Ні. Я ніколи їх не ловив.
— Я теж. Ніколи.
— А я думав, що ви…
— А я думала, що ти…
Це довір'я підбадьорило Андрійка. Він обережно підійшов на півметра до членистоногого, який заховався під кущем очерету. Тримаючи ліхтарик у лівій руці, хлопець правою націлився на гостру голову рака, щоб одрізати йому відхід. Потім з блискавичною швидкістю занурив праву руку.
Хвилина страху: чи не схоплять огидні кліщі його пальців. І ось у руці щось тверде. Пальці стулилися. Андрійко витяг здобич.
Але це був тільки мул і шматок скам'янілого очерету. Хитра тварина саме в ту мить, коли Андрійко простягнув руку, швидко, мов стріла, стрибнула на метр у другий бік. Адже відомо, що рак лізе назад. І Андрійко, повний розпачу, глянув на Люцину. Дівчина була великодушною.
— Туди! — вона показала рукою вперед. — Він туди втік. Тільки обережно!
Справді, сполоханий рак утік недалеко і причаївся біля сусідньої купки очерету.
— Чекай! — сказала Люцина. — Тепер я спробую.
Вона тихо підійшла і поволі почала опускати руку. Андрійко хотів крикнути: «Швидше, бо втече!» Але рак нерухомо сидів біля очерету. Можна було б подумати, що він спить, коли б не довгі щупальця, які поволі рухалися, обмацуючи незвичайно освітлену воду.
Люцина націлилась, і раптом її рука опустилася на дно, зімкнулася в кулак. — Метушня. Мул. Люцина випростується. В її тонких білих, майже прозорих пальцях б'ється чорно-зеленкувате страхіття в шершавому панцирі. Великі клешні, мов клапани якоїсь машини, висовуються вперед і розмикаються, відходять назад і змикаються. І плоский хвіст раз у раз б'є об тулуб.
Ця потвора здається Андрійкові справжнім чудом. Тремтячи від страху, щоб рак не випав у воду, він підставляє мішок.
— Ну, це початок! — каже Люцина. — Ходімо!
Вони йдуть поволі. Очерету стає більше. Тепер Люцина стискує плече Андрійка, показуючи праворуч, під берег.
Цей рак червонуватий і менший. Андрійко старанно повторює повчання Людини: діє спокійно, але швидко.
— О! — кричить він і витягує рака з води. Люцина підставляє мішок.
Далеко за лісовим півостровом лунають вигуки. Але тепер Андрійко не чує їх.
Берег перед ними стає рівніший, кущі відступають назад. З води стирчить уже не очерет, а невисока трава. Знову щось повзе по дну. Рак! В Андрійка завмирає серце. Великий, такий, як той, що спіймала, Люцина. Рак стрибає, але в цю мить його хапає Андрійко. Хапає і, скрикнувши, одразу висмикує руку з води. Йому дуже боляче. Рак учепився за великий палець, намагається стиснути ще й другою парою клешнів. Люцина швидко підставляє мішок, але пізно: рак відмовляється від помсти, важко падає в воду і, мов камінь, зникає в глибині.