Ця невдача тільки розпалює Андрійка.
Тепер він зрозумів, що таке азарт золотошукачів. Це стан, у якому людина може забути про все на світі — про голод, втому, холод, смертельну небезпеку.
— Ліворуч, — каже Люцина.
Але сам він бачить праворуч, майже під берегом, великого червонуватого рака. Не встиг вирішити, якого хапати, коли попереду виповзає третій.
Вони ловлять їх по черзі. Навчилися нехитрої справи — обережно підкрадатися, швидко хапати за панцир між клешнями і хвостом. Щохвилини у мішок падає чергова здобич, і чути, як там шарудять панцири.
Вони лічили до десяти, потім перестали. З кожним кроком раків стає більше. На дрібних ловці вже не звертають уваги. Вони йдуть уперед, пробігаючи очима по кущиках трави на дні. У них правило: хто побачить, той ловить.
І раптом обоє зупинилися, мов укопані: перед ними на невеличкій Відкритій підводній галявині поволі клубочилося щось дуже велике. Андрійко навіть ступив півкроку назад. Першим його почуттям було здивування і переляк.
Десятки раків густо. обліпили щось на дні, на глибині якихось тридцяти сантиметрів. Раки були різних відтінків: червонуваті, чорнуваті, зеленувато-голубі.
Їх зібралося тут стільки, що» ловці не знають, якого раніше хапати. Далеко за півостровом кричить Еліана:
— Є, є! Вже дванадцятий!
Андрійко дивиться на Люцину з спокійною гордістю. Біля їх ніг уже не зернята, а ціла глиба цього озерного золота!
— Добре, — каже Люцина. — Починаємо. Тільки тихо, без паніки!
Яка дивовижна була ця ловля! З клубка раків вони швидко брали одного за одним. Почали від крайніх, які вже розлазились. Потім узялися за верхній шар.
Знявши кілька штук, Андрійко помітив, що насподі раки були значно більші. Дужчі екземпляри розштовхували дріб'язок. В якусь мить з-під клубка клешень, лап і хвостів промайнув великий тулуб. Може, це зовсім інший вид? Може, це прісноводний омар?
Напевно, це був патріарх племені раків. Андрійко вперся ногами в дно. Десь далеко хтось гукав, щоб усі поверталися. Андрійко нахилився, руку занурив у воду. Червонувате світло ліхтарика тьмяно освітлювало брудне сіро-коричньове дно. Рак-патріарх сидів нерухомо. Він так захопився чимось, що не помітив, як увесь рачачий мітинг потрапив у мішок.
На самому дні, біля великого рака, лежала дохла жаба. Це заради неї зібралося тут стільки раків.
Андрійко, нарешті, наважився. Він швидко занурює руку, хапає, випростовується. Величезний рак настільки приголомшений, що навіть не рухається в його руці. Довжина рака разом з клешнями — сантиметрів двадцять п'ять. Усі інші поряд з ним — це дріб'язок.
Тільки опинившись у мішку, патріарх починає протестувати. Мішок повний.
— Хоч би не втік! — турбується Андрійко.
— Я покличу Неллі. В неї є запасний мішок. — Люцина замовкає. Покличеш Неллі, а прийде вся компанія, буде галас, тіснота, вони сполохають раків. — Знаєш… сама піду, віднесу цей мішок і повернусь. А ти погуляй, подивись. Може, ще знайдеш таке зборище. Не боятимешся?.. Ну, ну, пробач…
Андрійко виліз на берег, але зразу ж переконався, що в воді тепліше. Він знову зайшов у воду. Біля дохлої жаби вже зібралося багато дрібних раків. Хлопець презирливо подивився на цей набрід. Абищо вже не могло його задовольнити.
Місяць досяг зеніту. Він уже не був повний і світив не так яскраво, як кілька днів тому, коли хлопці завітали до Гожиялок, тіні були затуманені і здавалися більшими.
І взагалі в повітрі відчувалось щось таке, од чого в Андрійка раптом зовсім пропав мисливський азарт і пригадалися справи, про які він зовсім забув. Хлопець навіть пожалкував, що не пішов з Люциною.
— Агей! — долинув до нього далекий голос прекрасної Неллі. — Годі вже! Додому! Додому!
З різних боків посипалися крикливі відповіді.
— Люцино! — гукнула красуня з кінським обличчям. — Де ви ділися?
— Ну, ну! Не кричи! — відповіла Люцина.
Цієї ночі акустика була така, що Андрійко почув Люцину, хоч вона говорила звичайним тоном. Напевно, дівчина вже підійшла до решти компанії.
Ловці раків вилазили з озера. Хлюпотіла вода. Здіслав жартома зачепив Войтека. Чутно було, як вони ганялися один за одним. Потім почулося воркування Еліани і піратського рульового.