…Кінець. Проїхав останній вагон і, немов після підняття завіси, перед очима нам забовваніла гора чавунних підпор, на цій горі стоїть капо з палицею в руці, а наші виснажені товариші сновигають парами туди-сюди.
Краще не мріяти, бо усвідомлення, яке приходить з пробудженням, ще більше загострює страждання. Але таке буває з нами рідко, і мрії ці тривають недовго — ми просто втомлені тварини.
Ми знову біля підніжжя гори чавуну. Міша з Галичанином піднімають підпору і грубо звалюють її нам на спину. Їхнє робоче місце не таке виснажливе, тому вони щосили демонструють своє завзяття, щоб зберегти його: кричать на товаришів, які баряться, підганяють, кваплять, нав’язують непосильний ритм роботи. Мене це обурює, хоч я вже знаю, що це звичайний порядок речей, коли привілейовані гноблять непривілейованих: на цьому людському законі тримається соціальна структура концтабору.
Цього разу моя черга йти спереду. Підпора важка, але дуже коротка, тому з кожним кроком я відчуваю, як Нуль Ахтцен наступає мені на п’яти, бо він неспроможний або не намагається іти зі мною в крок.
Двадцять кроків, ми дійшли до колії, треба переступити через кабель. Вантаж лежить якось незручно, весь час сповзає з плеча. П’ятдесят кроків, шістдесят. Ось двері складу, ще така ж відстань — і ми покладемо вантаж на землю. Годі, більше не можу, вантаж тепер вже лежить мені цілковито на руці; не можу довше витримати болю і зусилля, кричу, намагаюсь обернутися — обертаюсь і враз бачу, як Нуль Ахтцен зашпортується і кидає підпору.
Якби я зберіг колишню спритність, я б міг відстрибнути назад; а натомість лежу на землі, сліпий від болю, м’язи звело судомою, затискаю вражену ногу руками. Гострий край підпори поранив мені підйом лівої ноги.
На якусь мить усе розпливається в запамороченні від болю. Коли я спромагаюся на те, щоб озирнутися, бачу, що Нуль Ахтцен не рушив з місця, він все ще там стовбичить, сховавши руки в рукави, і дивиться на мене без слова і без емоції. Підходять Міша з Галичанином, перемовляючись їдишем, дають мені якісь поради. Підбігають Темплер, Давид і всі інші — вони користуються з цієї пригоди, щоб призупинити роботу. Надходить капо, роздає стусани, штовхани та лайки, і товариші розсипаються, мов полова на вітрі. Нуль Ахтцен підносить собі руку до носа, вона червона від крові, він дивиться на неї порожніми очима. Мені дістались тільки два ляпаси, але від них не боляче, вони лиш приголомшують.
Інцидент закрито. Я стверджую, що сяк-так можу триматися на ногах — кістку, мабуть, не зачепило. Не наважуюсь зняти черевика, боячись знову викликати біль, а ще тому, що потім нога розпухне, і я не зможу його взути.
Капо посилає мене на місце Галичанина на горі чавуну, а він, люто глипнувши на мене, йде на моє місце поруч з Нулем Ахтценом; але повз нас уже проходять англійські в’язні, значить, скоро пора буде вертатися в табір.
Під час зворотного маршу я щосили намагаюсь іти швидко, але не поспіваю; капо велить Нулеві Ахтцену та Фіндеру підтримувати мене аж до посту СС, і врешті (на щастя, нині нема переклику) я опиняюсь у бараці, падаю на нари і можу передихнути.
Може, через тепло, а може, через зусилля під час ходи, але біль відновився, і разом з ним насунуло дивне відчуття вологості у пораненій нозі. Знімаю черевик — він весь у крові, що вже запеклася і змішалася з болотом та подертою ганчіркою, яку я знайшов місяць тому і яку одягаю як онучу, одного дня на праву, а наступного — на ліву ногу.
Нині, відразу після баланди, піду в Ка-Бе.
Ка-Бе — це скорочення від Krankenbau, лазарет. Це вісім бараків, вони у всьому подібні до інших бараків табору, але відокремлені огорожею з колючого дроту. Там постійно перебуває десята частина населення табору, але мало хто залишається там понад два тижні і ніхто — понад два місяці: за цей час ми повинні або одужати, або померти.