…І вперше, відколи я в концтаборі, підйом захоплює мене у глибокому сні, а пробудження є поверненням з ніщоти. Під час роздачі хліба здалеку з-за вікон у темному повітрі чутно, як заграв оркестр: це наші здорові товариші виходять шикуватись на роботу.
З Ка-Бе музику чути погано: долинає настійний і монотонний згук великого барабана і тарілок, але музичні фрази на їх тлі вимальовуються тільки іноді, залежно від примх вітру. Ми перезираємось на своїх нарах, бо всі відчуваємо, якою інфернальною є ця музика.
Мелодій небагато, якийсь десяток, щодня ті самі, зранку і ввечері: марші та народні пісні, любі кожному німцеві. Вони зберігаються закарбовані в нашій свідомості і будуть останньою річчю з концтабору, яку ми забудемо: це голос табору, відчутне вираження його геометричного божевілля, прагнення інших спочатку розчавити нас як людей, а потім поступово вбити.
Коли грає ця музика, ми знаємо, що там, надворі в тумані, рушають маршем, мов роботи, наші товариші; їхні душі мертві, і музика жене їх, як вітер сухе листя, заміняючи їм силу волі. Сили волі більше нема — кожен такт музики перетворюється на крок, на рефлекторне скорочення безсилих м’язів. Німці таки домоглися свого. Десять тисяч людей стали єдиною сірою машиною з чіткими обрисами, вони не думають і не бажають, вони крокують.
Під час виходу і повернення в’язнів у табір завжди присутні есесівці. Хто може позбавити їх права спостерігати за цим влаштованим ними самими видовиськом, за цим хороводом згаслих людей, які, загін за загоном, зникають у тумані і виринають з нього? хіба може бути реальніший доказ їхньої перемоги?
Пацієнти Ка-Бе теж відчули на собі все це — вихід на роботу і повернення, цей гіпнотичний, безконечний ритм, який вбиває думку і згладжує страждання; вони цього зазнали і зазнаватимуть ще. Але треба було вийти з пут тих чарів, щоб зрозуміти, що це — треба було почути цю музику ззовні, як ми її чули з Ка-Бе і як ми її згадуємо тепер, після визволення і відродження, коли не мусиш їй підкорятися, не мусиш піддаватися, щоб зрозуміти, з якої добре продуманої причини німці створили цей нелюдський ритуал, і чому навіть нині, коли пам’ять повертає нам котрусь з тих невинних пісеньок, кров зупиняється нам в жилах, і ми усвідомлюємо, що це неабияке щастя — повернутися з Аушвіца живим.
У мене є двоє сусідів по нарах. Вони лежать цілий день і цілу ніч пліч-о-пліч, шкіра біля шкіри, валетом, мов зодіакальні Риби — ноги одного лежать біля голови другого.
Один з них — Вальтер Бонн, ввічливий і досить освічений голландець. Він бачить, що я не маю чим різати хліб, позичає мені свого ножа, а потім пропонує продати мені його за пів пайки хліба. Я торгуюся, а відтак відмовляюся, подумавши, що в Ка-Бе завжди знайдеться хтось, хто мені його позичить, а поза Ка-Бе він коштує лише третину пайки. Але через це ввічливість Вальтера не зникає, і опівдні, з’ївши свою баланду, він добре вилизує свою ложку (як тут заведено робити перед тим, як позичати її, щоб очистити і не змарнувати залишків їжі, які до неї пристали) і сам мені її простягає.
— Чим ти хворий, Вальтере? — Körperschwäche, виснаження організму. Це найгірша хвороба — вона невиліковна, опинитися в Ка-Бе з цим діагнозом небезпечно. Якби не набрякла щиколотка (і він показує мені її), через яку він не може виходити на роботу, він нізащо не дав би себе госпіталізувати.
Про такі небезпеки в мене ще досить невиразні уявлення. Усі говорять про них непрямо, натяками, а коли я щось питаю, дивляться на мене і мовчать.
Значить, правду говорять про селекції, газові камери, крематорій?
Крематорій. Вальтерів сусід раптом прокидається і сідає на нарах: хто тут говорить про крематорій? що діється? чому не дають спокійно поспати? це польський єврей, альбінос, немолодий, з худим, добротливим лицем. Його звати Шмулек, він коваль. Вальтер коротко пояснює йому.
Що, der Italeyner, італієць не вірить в селекції? Шмулек думає, що говорить німецькою, але насправді говорить їдишем; я ледве його розумію, і тільки тому, що він хоче, щоб я зрозумів. Він робить Вальтерові знак замовкнути — мовляв, він сам спробує мене переконати: