Коли я потрапив туди, тобто в кінці січня 1944 року, італійських євреїв в таборі було десь сто п’ятдесят, але всього за кілька тижнів їх стало понад шістсот. Переважно то були цілі сім’ї, яких фашисти або нацисти схопили через їхню власну необережність або за доносом. Дехто здався добровільно — бо їх довело до відчаю блукаюче життя, бо були позбавлені засобів існування або не хотіли розлучатися з чоловіком чи дружиною, яких схопили раніше, а навіть, як це не абсурдно, «щоб не порушувати закону». Крім того, там була сотня інтернованих югославських військових і ще деякі інші іноземці, яких вважали політично підозрілими.
Прибуття невеликого загону німецьких есесівців мало б викликати підозри навіть в оптимістів; проте новину цю тлумачили по-різному, не роблячи з неї найочевиднішого висновку, і тому, попри все, оголошення про депортацію застало наші душі непідготованими.
Дня 20 лютого німці провели ретельну інспекцію концтабору і привселюдно висловили італійському комісарові рішучу догану за погану організацію харчування та недостатню кількість дров для опалення; вони навіть сказали, що невдовзі запрацює лазарет. Але вранці двадцять першого лютого надійшла звістка, що наступного дня євреїв вивозитимуть. Усіх: жодного винятку. Дітей теж, і старих, і хворих. Куди — невідомо. Приготуватися до п’ятнадцяти днів дороги. За кожного, хто не з’явиться на переклик, буде розстріляно десятьох.
Лише меншість, що складалася з наївних та обманутих, вперто трималася надії; а ми знали з наших довгих розмов з польськими та хорватськими біженцями, що означає це вивезення.
За традицією до приречених на смерть застосовують строгий церемоніал, який має наголосити на тому, що будь-яка пристрасть та гнів уже погасли і що акт справедливості є всього лиш болісним обов’язком щодо суспільства, який може супроводжуватися співчуттям до жертви з боку самого ката. Тому приреченого позбавляють усіх сторонніх турбот, дають йому побути на самоті, а якщо він бажає, пропонують духовну потіху — одне слово, дбають про те, щоб він не відчував навколо себе ненависті чи сваволі, а лиш необхідність та справедливість, а разом з покаранням також і прощення.
Але нас цього позбавили, бо нас було занадто багато, а часу мало, і зрештою, за що нам було каятися і за що нас було прощати? Тож італійський комісар розпорядився, щоб усі табірні служби далі функціонували аж до остаточного оголошення про від’їзд; тому кухня працювала, наряди прибиральників виконували свої обов’язки як звичайно, і навіть вчителі невеликої школи проводили ввечері уроки, як щодня. Але домашнього завдання дітям того вечора не дали.
Настала ніч, і в ту ніч усі усвідомили, що людям, які це побачать на власні очі, жити далі не варто. Це відчули всі: ніхто з охорони — ні італійці, ні німці — не наважився піти подивитися, що роблять люди, коли знають, що мусять померти.
Кожен прощався з життям тим способом, який найбільше йому підходив. Хто молився, хто пив понад міру, хто хмелів, востаннє віддаючись своїй недостойній пристрасті.
Але матері не спали, вони з ніжною турботою готували на дорогу їжу, мили дітей, пакували речі, і на світанку колючі дроти були обвішані дитячою білизною, яка сохла на вітрі; вони не забули й про пелюшки, про іграшки, подушки і про ту сотню добре відомих їм дрібничок, яких їхні немовлята завжди потребують. Хіба ви зробили б інакше? Якби завтра вас мали вбити разом з вашою дитиною, хіба нині ви б не нагодували її?
У бараці 6 A жив старий Ґаттеньйо з дружиною, безліччю дітей, онуків, зятів і працьовитих невісток. Усі чоловіки в родині були теслями; вони походили з Тріполі, звідки довгими і складними шляхами дісталися до Італії, і завжди мали зі собою робочі інструменти, а ще набір кухонного посуду, акордеони та скрипку, на яких вони грали і під які танцювали після робочого дня, бо були то люди веселі й побожні. Їхні жінки першими серед усіх підготувалися до подорожі, мовчки і швидко, щоб залишився час на жалобу; і коли все було готове, перепічки спечені, клунки зав’язані, вони роззулися, розпустили волосся і розставили на підлозі похоронні свічки, запалили їх за прадідівським звичаєм, посідали на землі колом для голосіння і цілу ніч молилися та плакали. Ми юрмилися перед їхніми дверми, і в душу нашу зійшов незнаний нам раніше прадавній біль народу, що не має землі, біль без надії на вихід, який оживав з кожним століттям.
Світанок заскочив нас, мов зрада; ніби новонароджене сонце вступило у спілку з людьми з наміром знищити нас. Розмаїті почуття, що нуртували в нас — свідома покірність долі, безсилий бунт, побожне смирення, страх, розпач — після безсонної ночі злилися в одне нестримне колективне божевілля. Час розмірковувати і час вирішувати скінчився, і кожен порух розсуду розчинився в нестримному сум’ятті, серед якого, болісні, мов удари мечем, спалахували раз у раз гарні спомини про наші домівки, такі ще близькі у часі й просторі.