І все ж він не озлобився (і якраз через цю його чесноту пам’ять про нього є для мене дорогою і близькою). Я завжди вбачав у ньому, і вбачаю ще тепер, рідкісну постать сильної і лагідної людини, проти якої безвладні сили ночі.
Проте мені не вдалося домогтися, щоб мене призначили на одні нари з ним, і Альберто теж не зміг цього зробити, хоч у блоці 45 він вже користувався певною популярністю. Шкода, бо мати товариша по нарах, якому можна довіритися чи принаймні порозумітися з ним, є неоціненною перевагою; крім того, тепер зима, ночі довгі, і оскільки ми змушені ділитися потом, запахом і теплом з кимось, хто лежить під тою самою ковдрою на нарах шириною сімдесят сантиметрів, дуже бажано, щоб це був друг.
Взимку ночі довгі, і на сон нам дається досить значний відрізок часу.
Галас у блоці потроху стихає; уже понад годину тому скінчилася роздача вечірнього раціону, і тільки якийсь упертюх далі шкрябає вже блискуче дно своєї миски, прискіпливо розглядаючи її у світлі лампи, зморщивши чоло від напруженої уваги. Інженер Кардош ходить поміж нарами і перев’язує поранені ноги та нагноєні мозолі — такий у нього підробіток; охочих відмовитися від шматка хліба взамін на полегшення мук від хронічних виразок, які цілий день кривавлять при кожному кроці, є багато, і таким способом інженер Кардош вирішив для себе проблему виживання.
Із задніх дверей нишком і обережно озираючись, заходить пісняр. Він сідає на нарах Вахсмана, а навколо нього відразу збирається уважна і мовчазна зграйка людей. Він співає їдишем безконечну баладу, завжди ту саму, римованим чотиривіршем, сповнену покірливої і проникливої туги (а може, так вона мені запам’яталася, бо чув я її у той час і в тому місці?); судячи з небагатьох зрозумілих мені слів, це укладена ним самим пісня, в якій він розповідав усе про життя в концтаборі, з найменшими подробицями.
Дехто проявляє щедрість і винагороджує пісняра дрібкою тютюну або мотком нитки; інші ж зосереджено слухають, але не дають нічого.
Раптом лунає заклик, і це є останньою подією дня: «Wer hat kaputt die Schuhe?» (у кого порвались черевики?) — тут же сорок-п’ятдесят претендентів на заміну взуття здіймають шалений галас і кидаються в Tagesraum з розпачливим оскаженінням, добре знаючи, що в найкращому випадку бажане одержить десяток тих, хто прибіжить першим.
Тоді западає тиша. Світло гасне перший раз на кілька секунд, щоб попередити тих, хто щось шиє, що треба сховати дорогоцінну голку з ниткою; відтак десь далеко б’є дзвін, нічна сторожа займає свої пости і світло гасне всюди остаточно. Нам залишається лиш роздягтися і лягти.
Я не знаю, хто мій сусід по нарах; не певен навіть, що це завжди та сама людина, бо бачив його лице тільки кілька секунд під час сум’яття підйому, так що його спину і ноги я знаю набагато краще, ніж обличчя. Він не з моєї команди і лягає на нари лише в той момент, коли западає тиша; загортається в ковдру, відпихає мене своїм кістлявим боком, повертається до мене спиною і відразу починає хропти. Притиснувшись спиною до його спини, я намагаюсь відвоювати трохи площі на сіннику; поступово тисну попереком об його поперек, тоді повертаюся і пробую натиснути коліньми, беру його за щиколотки і намагаюсь відсунути його ноги трохи далі, щоб вони не були біля мого обличчя; але все намарне — він набагато важчий за мене і немов закам’янів уві сні.
Змирившись, я так і лежу наполовину на дерев’яному краю нар, примушений до нерухомості. Але я такий втомлений і приголомшений, що невдовзі теж сповзаю в сон, і сниться мені, що сплю я на залізничній колії.
Ось-ось прибуде поїзд; чутно, як сопе локомотив — насправді це сопе мій сусід. Я ще не настільки запав у сон, щоб не помітити цієї подвійної природи локомотива. Це точно такий самий локомотив, який нині притяг в Буну вагони, що їх нам веліли розвантажувати — я впізнаю його, бо, як і тоді, коли він проїхав повз нас, тепер теж відчувається жар, який випромінює його чорне крило. Він пихкає, він щораз ближче, ось-ось наїде на мене, але так ніколи й не наїжджає. Сон мій дуже тонкий, немов серпанок, за бажання я можу його роздерти. Я це зроблю, я хочу його роздерти, щоб забратися з колії. Ну ось, я захотів і прокинувся, але прокинувся не зовсім, тільки трохи, на верхньому щаблі шкали між несвідомістю і свідомістю. Очі мої заплющені, і я не хочу розплющувати їх, щоб не дати сну втекти, але чую звуки: цей далекий свист, я певен цього, мені не сниться, це свистить не локомотив з мого сну, це пролунало насправжки — свист цей долинає з вузькоколійки, що веде на будівельний майданчик, де працюють також вночі. Довга, протяжна нота, тоді ще одна, нижча на півтон, потім знову перша нота, але коротка і обірвана. Свист цей важливий, а навіть дуже істотний; ми чули його так часто, що він асоціюється нам зі стражданнями примусової праці і концтабірного життя, він став їх символом і відразу викликає в уяві їх образ, як це буває з мелодіями та запахами.